Ця сива та усміхнена жіночка, рятуючись від куль «братнього народу», приїхала з Донецької області до Львова. 

Я побачила її, коли вона грілася на сонечку теплим травневим вечором біля стін церковного приміщення, де її прихистили. Спрацьованими руками притискала до грудей місцеву зірку – кота Ваську. Він пручався, як міг, але бабуся перемогла. 

Вона розповіла мені історію свого життя. Як сестра останній раз помахала їй рукою на прощання та померла від серцевого нападу, як брат зв’язався не з тими людьми та просто не повернувся додому, як вона з сусідами обмінялися ключами та домовилися, що якщо її не буде видно в дворі довше одного дня, щоб вони зайшли перевірити її. Вона боялася, що коли помре, ніхто про це не дізнається. 

Розповіла, що її син ще 1995 року виїхав до росії, має там сім’ю та дітей. Вона – вже прабабуся, яка ніколи не обіймала своїх онуків та правнуків. 

Розповіла, що все життя разом із чоловіком збирала гроші на двохкімнатну квартиру, а зараз живе в ній одна під свист куль над головою та вибухи по сусідству. А кому все залишиться, як помре?

Вона розповіла, як їй самотньо в цьому світі, як син кличе до себе, але вона не може залишити землю, де поховані її діти, чоловік, батьки, брат. Хоче бути поряд із ними. 

Розповіла, що у Львові спокійно та добре, але вона дуже сумує за домом, де розбиті вікна, де напівпусте місто, де великі черги за продуктами, де кожного дня бачила як над головою пролітали снаряди на територію України і вона нічого не могла з цим зробити. Їй хотілося б дожити віку у ньому. 

Це її дім. 

Знаєте, що я зробила в тій ситуації, коли «справа в тому, що і у мене немає дому»? 

Я віддала їй найдорогоцінніше, що в мене є – ні, не маму з татом і не айрподси, – я розповіла їй про свого Небесного Батька, який тримає все моє життя в Своїх руках. Розповіла про Бога, Який створив мене та безмірно любить, як ніхто в світі. Який пообіцяв мені вічне життя після смерті. 

А зараз я можу тільки молитися за цю жінку, котра, як і багато українців, втратила свій дім на землі.