Той день залишиться у пам’яті багатьох.

На вулицях  Києва та його передмість було майже відчутно подих війни. І хоч кожен із нас плекав надію, що цього таки не станеться, але розумів усю неминучість жахіття. Все, що ми могли обговорювати, зустрічаючись одне з одним, – лише війна – коли вона настане і якою буде. Та навіть найсміливіші з нас не усвідомлювали, що все це буде настільки страхітливо і настільки глобально. Та вже ніхто не жив далекими мріями, з кожним днем дороги у місті ставали щораз безлюднішими, кожен день проходив ніби повз нас.

І знаючи це все, постійно про це думаючи, я не хотіла вірити, що подруга на тому кінці телефонної розмови справді говорить ці слова: «Почалася ВІЙНА». І голос її о 5-й ранку – такий нажаханий та приречений. Як же ж мені тоді хотілося вірити, що все це – сон і що війна, якщо вона і є, то десь далеко. Але тоді я почула його, той перший раз він запам’ятався надовго і на все життя залишив слід у моїй душі. ВИБУХ. А потім ще, і ще, і ще… Тоді ще ніхто з нас, тих, для кого війни ці 8 років майже не існувало, не знав, як вони звучать. Але були і ті, хто добре все пам’ятав. Згадавши про це, я подзвонила подрузі, що вже колись утікала з охопленого війною Луганська. Хотілося почути, що все буде добре чи що вона знає, що робити. Все, що я запам’ятала з тієї розмови:

– А коли ти зрозуміла, що вже пора втікати?

– Ну от коли зі свого вікна побачиш, що стріляють, то вже точно треба.

Збираючи ту тривожну валізу, яку ми так і не зібрали з чоловіком заздалегідь, я ще мала надію, що вона мені не знадобиться. Але впевнено за лічені хвилини були зібрані документи, кошти, ліки, сірники, теплі речі, вода і печиво. Добре, що моє життя… Хоча ні, я би звісно хотіла, щоб до війни моє життя було легким і безтурботним... Але до того, як почалася війна, я вже знала, що це таке, коли, крім молитви, тебе не тримає на плаву нічого; коли ти розумієш, що ні від твоїх дій, ні від бажань нічого не залежить. Кожна сім’я, в якій є дитина з інвалідністю, прожила, а може, й проживає щодня свою війну, що ніколи не дає розслабитись і повірити в те, що від тебе щось залежить. Моя віра стала сильнішою, коли народилася моя дочка. Того ж дня, коли я тільки зустрілася з нею,  могла її втратити. Три доби далеко від неї, коли я була наодинці з молитвою, допомогли мені залишитися тут і стати сильнішою для доньки. 

Так само було цього дня, я збирала механічно речі, а в голові перебирала молитви. О 6-й з гаком чоловік сказав, що їде на роботу. На роботу? Війна! Цю фразу я запам’ятаю на роки: «І що, тепер на роботу не йти?» Не думав він тоді, що залишиться там на місяці…

Залишившись наодинці зі сплячою дитиною, все що я могла зробити – це взяти дві ікони, стати на колінах у її спальні і читати всі молитви підряд. За кілька хвилин у вікні цієї кімнати побачила перший вибух у Гостомельському аеропорту. Тоді пішла збирати більше речей, якщо доведеться поїхати на довше. Адже це вже не було десь там, це було зовсім поряд….

Подзвонила сестрі і сказала, що приїду до них. Сестра теж живе у Гостомелі, але в центрі і з чоловіком удома, то якось мені там було спокійніше чекати, поки дороги трохи звільняться. Хотіла їхати до подруги, в неї чоловік зранку пішов у тероборону і ми думали, що будемо вдвох із дітьми пересиджувати це все. Здавалося тоді, що  це все мине швидко...

У сестри ми навіть поснідали, точніше дочка і вони, я вже їсти не могла. Сиділи, читали новини і сподівалися на краще. А я думала, дивилася на затори і думала… «Що робити? Куди їхати? А чи треба їхати? А чоловік на роботі, його забирати? Що робити? Чому це відбувається з нами?»

Ці та безліч інших думок роїлися в моїй голові, хотілося заплющити очі і прогнати це все, як страшний сон. Але нічого не минало. Ставало тільки страшніше.

Я почула гудіння, страшне, ніби земля десь розверзається… Уже тепер я знаю, що то була авіація.

За кілька годин ми побачили через вікно перший гвинтокрил, потім другий, дев’ятий, сімнадцятий…

Побачивши, як двадцятий вертоліт стріляє в бік аеропорту просто над домівками людей, я зрозуміла, що більше чекати не варто. Треба їхати і просто зараз. Як добре, ще раз подумала я, що в мене повний бак палива і машина – то моя фортеця, мій дім, місце, де мені завжди вдається щось контролювати. Я давно за кермом і дуже люблю подорожувати Україною на авто. Але цю поїздку я хочу швидше забути. Беру сестру за шкибарки і кричу як не в собі: «Через 5 хвилин я сиджу в машині, ти – сидиш біля мене і ми їдемо до мами». Мама живе в Закарпатті і для мене спокійнішого місця в світі немає.

Виходжу на вулицю – паніка в людей довкола, хтось біжить у магазин, хтось біжить додому…

Сідаємо в авто і рушаємо, але як їхати, якщо всюди затори, всі хочуть виїхати…

Та це мої рідні місця, я живу тут уже 8 років, знаю майже кожну вулицю і будинок Гостомеля, Бучі, Ірпеня і навіть Ворзеля. Тому я не розгубилася, поїхала… Помолилась і поїхала. То вже звичка перед далекою дорогою. Та різниця тільки в тім, що молилася відтоді про себе майже постійно, майже всю дорогу в безпеку. А тим часом в аеропорту був бій. Стовп диму ставав щораз ближчим, бо щоб виїхати на Житомирську трасу, довелося їхати в напрямку аеропорту. Всю дорогу на Закарпаття я лякалася, постійно озиралася, коли бачила дим. Та й тепер ще озираюся…

Дорога до траси була найважчою, бо GPS не працював, усі кругом налякані, але добре, що не всі знають ці дороги селами, завдяки яким я, напевно, взагалі змогла виїхати. Дорога до Рівного тривала майже 8(!!!) годин. Добре мати друзів, у яких можна переночувати в дорозі. Навіть коли доїхала до Рівного, ще були думки, а чи не рано я злякалася, а чи не рано покинула свій дім, та рано вранці почула вибух і тут – поцілили в місцевий аеропорт.

Рівно через день стало зрозуміло, що я поїхала не рано, а ледь не пізно. О 8 ранку мої знайомі вже виїхати не змогли, їх зупинили російські військові, ще через кілька годин розстріляли авто моєї однокурсниці, яка дивом лишилася живою. У Гостомелі вже не було ні світла, ні води, ні газу, був тільки жах, бо була окупація.

Покидаючи свій дім, я подумки попрощалась із ним назавжди, тому не думала про речі, які лишилися там, не жалкувала, що чогось не забрала. Ще не встигла навіть обжитися там, закінчити ремонт, купити всі меблі. Ми жили там усього п’ять місяців. Як же мріяла я про цей дім, як важко він нам дався, але тепер мені доводилося його покидати без надії на повернення. Я просто чекала, чекала і мріяла про звільнення. Адже там лишалися друзі, рідні та знайомі. Кожен мій ранок починався з «Як ви?» і кожного ранку я боялася не отримати відповідь. Та мені пощастило, ніхто з моїх знайомих фізично дуже не постраждав, але вони втратили спокій, свої домівки та своє звичне життя. Перші тижні війни я новини дізнавалася не з телемарафону чи телеграм-каналів, а з життя. Із життя моїх знайомих, друзів, тих, що лишилися там. Через кілька днів, крім проблем із комунікаціями, почалися проблеми з їжею. Я передавала адреси сховків та погребів із їжею між тими, хто лишився там, бо вони боялись і не відповідали на чужі номери. Із цих листувань я зрозуміла, які чудові в нас сусіди, вони згуртовано виживали і допомагали одне одному, а в душі плакала, бо за ті кілька місяців на новому місці майже ні з ким не встигла навіть познайомитися. Гуляючи спокійними вулицями містечка в Закарпатті, я не могла заспокоїтися, розуміла, що повинна щось робити. А тим часом Ірпінь був відрізаний від усіх, там були реальні проблеми, особливо з ліками. І я вирішила діяти, не розуміла, як, та розуміла, що треба. Підійшла на вулиці до волонтерів, що збирали допомогу для вояків на Київ і попросила взяти від мене хоч якусь коробку з ліками до Києва, а там уже буду шукати, як передати далі, бо ситуація змінювалася щогодини. Обіцяла хлопцям допомогти зі збором. За два дні я зібрала понад 70 тисяч гривень, досі шокована від того, якими виявилися мої друзі та знайомі. Класними, добрими, та що я кажу, я й так все знала… Які вони… та не знала, що вони мені довірять свої гроші. Тоді зрозуміла, що не маю права зупинитися, не маю права нічого не робити. 

Ми пакували консерви хлопцям і я була вражена, бо ще ніколи не тримала в руках стільки консервів, мівіни, чаю… шкарпеток. Крім того, я ще мала купити якось ліків, підгузків і дитячого харчування по аптеках і магазинах із напівпорожніми полицями. У деяких доводилося купувати, і лише по кілька позицій, а деякі фармацевти в аптеках самі пакували коробки. До речі, а коробки мені дали в місцевому Prostor, бо пакувати ж кудись усе треба було. Відтоді впродовж наступних п’яти місяців у моєму авто завжди був скотч і маркер.

Перше моє відправлення в Ірпінь не доїхало, бо в Ірпені на той час уже евакуація йшла повним ходом, але ж хлопці привезли в Київ і я була б не я, якби не знайшла, кому то все добро віддати. У ті важкі тижні для Київської області на кілька районів працювала одна Фастівська лікарня, в якій працювала дружина колеги мого чоловіка. Вона швидко зв’язала мене з керівництвом лікарні, яке оперативно відправило швидку до блокпосту, куди хлопці змогли підвезти мої коробки. Я була щаслива, немов дитина, якій подарували омріяну ляльку…

Далі були відправлення потягами у Фастів, Київ і навіть Дніпро, машинами на Житомирщину та Чернівці, а також Укрпоштою у різні місця. Коли зараз я згадую ці часи, то не пам’ятаю, що мені було важко носити важкі коробки чи шукати якісь ліки по всій країні, я пам’ятаю лише усміхнені дитячі обличчя та подяки батьків, що я отримувала за кожну посилку. 

Я не можу сказати, що мені сподобалося допомагати, бо це звучатиме якось фальшиво. Бо тоді для мене це був єдиний шанс лишатися на плаву. Не плакати днями, переглядаючи жахливі кадри війни, не втрачати надію, а знайомитись і спілкуватися щодня з чудовими людьми, які насправді допомагають і віддають своє життя за наш спокій. Та чомусь зараз, повернувшись додому, поки що не знаходжу в собі сили продовжувати щось далі. Я хотіла організувати фонд чи якусь громадську організацію, але зараз живу в тому місці, де люди не можуть думати про допомогу іншим, адже вони самі лишилися без даху над головою.

Зараз щодня я бачу біль… У кожному з цих понівечених і згорілих будинків жили щасливі чи, може, не дуже сім’ї. До війни, гуляючи вулицями Ірпеня, я бачила ватаги дітей, що граються, сміються, а кругом така краса, що аж очі від неї боліли. Наші містечка були настільки красивими, що, коли хотілося десь провести у вільний час із сім’єю в радіусі 10 км, в мене був просто нескінченний вибір парків і красивих місцин. А зараз повсюди видно біль. Але біль із часом вщухає, будівлі відновлюються, відновляться і наші душі. Для мене все й далі красиве, хоч і з слідами болю… Вірю, що Господь дав ці випробування не просто так і ми стали кращі і зробимо кращим наш край. Вірю, що ще знайду і зараз якусь можливість допомагати. 

Ця війна – це вже… Почала рахувати і зрозуміла, що мала в житті стільки потрясінь, які кожного разу майже доводили мене до депресії, що перераховувати їх не буду. Та завдяки їм я є тією людиною, що пише зараз ці рядки. Якби цього не було, то чи змогла б я так відверто і щиро розказувати про те, що так хочеться забути. Я вдячна за все. Можна жалітися на свою долю, а можна робити висновки і вчитися жити далі в нових умовах. Я навчилася жити з епілепсією, аутизмом, навчусь і з війною, як би страшно не було, бо завжди поряд є люди, які допоможуть, варто тільки озирнутись і попросити.

Вірте в себе, у свої сили, у те, що Господь не дає випробувань, які нам понад силу. Якийсь інший народ уже давно зламався б під натиском такої сили ворога, але ми – українці і повинні гордо захищати свій край сьогодні, завтра й усе життя. Кожен на своєму місці.