Олена Дуб

Редакторка, викладачка Української баптистської теологічної семінарії, м. Львів

Ми жили з думкою, що наше покоління – то покоління, якому невідома війна. Ми помилялися. Але ми ніколи б не довідалися, наскільки сильні, витривалі та самозарадні. Ми б не знали власної ціни і ціни свободи. Ми б не набули друзів по цілому світу. Ми б не навчилися так жертвувати, підтримувати, боротися. Ми б не пізнали Бога Таким іншим. «Моя історія війни» – про реальне життя в усіх його проявах. Неймовірна вдячність ініціативній команді за можливість доторкнутися до доль людей та прогорнути завісу їхнього життя для суспільства. Дай Боже всім нам жити у вільній Україні, люблячи Бога та людей.

Микола Романюк

Старший пастор Ірпінської біблійної церкви

Де Бог, коли Україна у вогні і ворог невпинно веде прицільні та щільні обстріли? Коли мегатонни брехні російської пропаганди калічать душі не менше їхньої зброї? Перечитуючи оповідання за оповіданням, ви доторкнетеся до вкрай непростої і потрібної мандрівки долями очевидців війни – їхні історії розкажуть, де Бог… – а Він поряд із кожним вигнанцем і вимушеним мандрівником, Він у бомбосховищі і в дорозі, Він у машинах і евакуаційних автобусах. Він хоче дарувати Свою цілющу любов і потіху несправедливо оскарженим, зраненим війною і покаліченим втратами.

Богдан Галюк

Заступник керівника Департаменту освіти УЦХВЄ, голова журі «Літературного конкурсу ім. Джона Буньяна», автор

Слово має велику силу. Слово свідчення навіть перемагає лукавого. Це слово здатне принести життя в долину смерті, надію – у царство смутку, світло – в темницю гріха. І саме такою переможною животворчою силою наділені твори, які ввійшли до збірки «Моя історія війни».

Людмила Бендус

Членкиня Спілки журналістів України, літературна редакторка газети «Вірую»

«Моя історія війни» – це не про війну. Це про життя, яке перемагає смерть. Про любов, бо вона сильніша за ненависть. Про світло, що неодмінно прожене темряву. Про надію, яка дає сили яскраво жити, а не існувати, коли жити, здається, просто неможливо. А ще – про впевненість. Бо народ, який ходить із Богом, не здолати.

Надійка Гербіш

Українська письменниця, перекладачка, колумністка, ведуча подкасту «Слово на перетині», директорка з міжнародних літературних прав для Європи та Нордичних країн американської компанії Riggins Rights Management

Читати воєнні історії, поки війна ще триває, непросто. Війна ніколи не приносить нічого доброго. У кожному свідченні, у кожному щоденниковому записі, окрім вдячності, дуже багато болю. А ми тільки вчимося з ним жити. Восени 2019 року, під час книжкової виставки у Франкфурті, я слухала розмову Олега Сенцова та Андрія Куркова. Андрій сказав, що тюрма дала можливість Олегу написати важливі тексти, на що Олег заперечив, що тюрма нічого не дає, тільки забирає. Власне, як і війна. Вона забирає і руйнує, і нові сенси, важливі внутрішні зміни дає не війна, але те, що ми робимо, щоб її зупинити. Разом із тим, трагедією війни увиразнюється сила взаємної турботи. Зараз здається, наче вся Україна мироточить неземною любов’ю. Власне, кожен із цих зболених текстів, які надсилали нам на конкурс, – про любов. Особливу любов зламаносердого, вразливого Бога, і нашу любов до Нього й до тих, хто поруч, і кому, як і нам, сьогодні болить. Готуючи різдвяну програму про незруйновність надії для BBC Radio 4, я попросила Тимура Косимбекова, переможця нашого конкурсу, дозволу поділитися його історією із радіослухачами. Бо в замежевій трагедії його маріупольського свідоцтва – саме той Христос, у Якого я вірю: не Бог-на-відстані, не Бог-колись-побачимося, але Емануїл: Той, Хто прийшов до нас і з нами залишився, розділяючи з нами наш земний досвід і нашу, заякорену у вічність, надію.