Про проект

Рік повномасштабної війни – рік утрат. Ми втрачаємо захисників. Ми втратили території. Утрачаємо будинки, близьких, друзів. У наших вікнах зникає світло, а з кімнат іде тепло. Є ще одна втрата – наш голос. 

Російські кулі та міни вбивають наших солдатів, забирають життя в мирних громадян. Російські генерали креслять на мапах червоні лінії, відтинаючи землю, на якій хтось із нас ступав перші кроки та в яку ховав своїх батьків. Кремлівський безумець гризе нашу країну як сухар і по всьому світі ніби крихти (а може, ніби іскри) розсіюються біженці – наші люди. Після влучань «ракет добра» зупиняються поїзди метро, гасне світло в багатоповерхівках та операційних, холод сковує мешканців міських будинків, темрява охоплює села. Є ще один наслідок війни – німота.

Надовго замовкло багато українців, які зіштовхнулися з ракетними обстрілами, досвідом біженства, звірствами загарбників, тотальною брехнею та вавилонською міццю пропаганди окупантів. Після криків болю та відчаю настає тиша. Німота смислів, неможливість і небажання ділитися тим, що ще дуже довго нестиме страждання. Багато біженців зі зруйнованих війною міст і сіл майже не говорять, лише ридають й показують світлини свого зруйнованого помешкання. Харківська дитина, до якої на День народження замість веселої ватаги гостей вломилися російські ракети й танки, припинила говорити, вона оніміла. Дитина лишилася живою, але війна вбила її День народження, забрала її голос.

Ми пам’ятатимемо загиблих героїв і підтримуватимемо руки тих, хто продовжує змагатися за наші свободу й життя. Ми вже повертаємо наші території. Наші біженці стають іскрами нового світла в нових країнах. Наші герої-енергетики повертають електрику й опалення в наші помешкання. Господь за нас і кожного нового дня цієї війни Він підтримує нас. Щоранку на запитання всього світу: «Чи жива ти, Україно?», як Даниїл у клітці з левами, ми відповідаємо: «Так, ми живі. Слава Богові, що дав нам побачити цей день».

Слава Ісусові Христові за те, що Він продовжує берегти нас, давати перемогу нашій армії, через Свою церкву повертати надію тим, хто її втрачає. Господи, ми вдячні Тобі за те, що Ти продовжуєш нашу історію й наші історії, даєш нам можливість не мовчати.
Наша місія в цьому виданні – повернути голос тим, хто має говорити, кого мають почути. Наше бажання – щоб у часи постправди залунали справжні історії реальних людей. У цих історіях присутній біль, тому що у світі не існує красномовства речистішого за голос крові. Ці історії не завжди досконало написані, так само як не був досконалим літературним твором пекучий щоденник Анни Франк.  

Сила історій, що ви читатимете, – у тих, хто їх розповідає. І тут посланець не менш важливий, ніж саме послання. Насамкінець, найголовніша гідність цих невигаданих історій війни в тому, що це історії людей, які піднялися над німотою болю, які перемогли війну в собі. Автори історій заговорили, тому що «споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Євангелія від Івана, перший розділ).

Автори історій – люди віри, але не варто очікувати від їхніх розповідей схоластичної правильності семінаристів чи відточеної переконливості проповідників. Ці оповідання – передусім історії війни, посеред якої налякані звичайні люди у стражданні побачили Бога.

Звертаючись до кожного автора чи авторки збірки «Моя історія війни», маю бажання вкотре казати: «Дякую, любі, що не 
мовчите. Продовжуйте говорити, розповідайте далі. Ви промов­ляєте більше, ніж просто звуки, розповідаєте більше, ніж просто історії. Ви проголошуєте Радісну Звістку, ви виголошуєте Перемогу».

Епіграфом до збірки публікуємо воєнні нотатки людини, яка до початку війни сама давала життя новим авторам та новим книжкам. У лютому 2022 ця людина ступила крок – з приміщення книжкового магазину до залитого водою окопу. Складаючи пошану Дмитрові Шандрі й багатьом тисячам захисників – християнам, мусульманам, атеїстам, агностикам – нашим героям, бажаю, аби ця історія війни зазвучала першою.