За два тижні війни щира усмішка на обличчі донечки дає і мені справжню надію, що скоро все закінчиться...

У ніч перших ракетних ударів я вже погано спала і мені снилася війна. На жаль, сон став реальністю і нам із самого ранку довелося залишити рідну Бучу.

Ми, як і всі люди, до останнього не хотіли вірити, що війна може бути. Та водночас, як написано в Біблії, «мудрий бачить лихе – і ховається», тому ще за два тижні до війни у нас уже були спаковані необхідні речі і документи.

Виїхавши з Бучі, ми мали рушити подалі від Києва, але Бог повів на Київщину в смт Клавдієво-Тарасово, до моєї мами, де ми і застрягли на два тижні. На третій день пропало світло, вода і всі магазини спорожніли. Ховались у підвалі, поки було світло, а потім довірилися Богу і спали у хаті, де топилося дровами, і хоч було лячно спати, зате було тепло. Щільно затуляли вікна простирадлами на ніч, щоб не було видно свічку. Впродовж цих двох тижнів дитина лягала спати після 18 години, бо ні світла, ні мультиків, одне монотонне бахкання за вікном. Дяка Богові, що хоч не в наше селище.

Дуже важко було це витримати, лише віра і молитва давала сили не опускати руки. Ми вже настільки звикли до звуків війни надворі, що могли розрізняти, хто з якої зброї в який бік цілить. А коли всі звуки вночі на декілька годин затихали, то навіть сон тікав від тієї мертвої тиші.

Якщо в перші дні нам не вистачило сміливості і мудрості виїхати з селища, то вже на третій день було пізно виїжджати, адже, в яку сторону не поїдь, на дорозі усюди вже були ворожі блокпости...

На третій день війни, коли ми зрозуміли, що втратили шанс на виїзд і тепер мусимо чекати звільнення нашого регіону, я закричала в небо з питанням: «Що нам робити?» Після молитви Бог проговорив до мене місцем зі Святого Письма, де йшлося про апостола Павла, який потрапив у шторм. Усі потерпілі вже втратили надію на порятунок, але Павлу явився янгол і запевнив, що збереже всіх, хто з ним пливе. «А поки розвиднятися стало, то благав Павло всіх, щоб поживу прийняти, і казав: “Чотирнадцятий день ось сьогодні без їжі ви перебуваєте, очікуючи та нічого не ївши. Тому то благаю вас їжу прийняти, бо це на рятунок вам буде, – бо жодному з вас не спаде з голови й волосина!”» (Дії 27:33–34).

Для мене це слово було, як соломинка, за яку я трималася всі ці дні і з нетерпінням чекала 14 дня.

Коли почалася війна, я була на 12 тижні вагітності і моя мама дуже хвилювалася, щоб вона не зірвалася. Мама бачила, що я і вдень, і вночі по декілька разів зі слізьми ставала на коліна молитися, і просила мене не нервувати, щоб мій стан не передався дитині. Але я їй відповідала, що моя дитина під час війни успадкує від мене не нервозність, а віру і надію на Бога, в якій я зараз стою!

Чудо Боже полягає саме в тому, що на 14 день Бог чудом вивів нас із селища, де ми були з мамою та її чоловіком ізольовані від
світу. Дякую Богу, що зберіг всі 70–100 машин, які разом із нами евакуювалися з-під Києва, і провів через усі блокпости у більш-менш безпечне місце... І хоч напередодні виїзду вже через наше селище проходили ворожі танки і, здавалося, розвіялася надія на виїзд, ми з чоловіком все одно мали віру, що Бог допоможе нам евакуюватися!

Бог вірний і ніколи не підведе тих, хто на Нього покладає надію! Вірте в те, що Він допоможе і вам, і нехай ця війна закінчиться, а Бог зупинить це зло!

Віра в Бога – наше все, а молитва – найкраща зброя!