Напевно, в більшості з нас є люди, за яких ми молимося. Люди, які гинуть у гріху, але нічого не роблять для свого порятунку, точніше не хочуть приймати допомогу. Це люди, на яких усі інші,
зазвичай, поставили «хрест». І, можливо, навіть ти, коли молишся про спасіння душі цієї людини, вже й не так у це віриш. Такою людиною був мій тато. Але Бог – не люди, Він дивиться зовсім не так, як ми, і інколи наша «крапка» в Господа – «кома».

Це історія про мого земного тата і про вірність мого Небесного Тата. Про те, як я втратила батька, але побачила найбільше чудо в його житті, і цим утішилася.

Коли розпочалася війна, мій тато Андрій перебував в с. Андріївка Бучанського р-ну в реабілітаційному християнському центрі. Ми з чоловіком привезли його туди на початку зими. Батько все життя боровся із залежностями, точніше залежності його бороли… Я добре пам’ятаю, як мама часто плакала, бо тато випивав і дуже ображав нас, обманював, продавав речі, руйнував усе та інколи бив. 

Моя мама покаялась і прийняла водне хрещення, ще коли мені було 4 роки. Відтоді молилася за покаяння батька. Але коли вже було не під силу витримувати спільне життя, вони розлучились і він пішов… І ще багато разів піде, залишаючи сім’ю і тікаючи від Бога. Через певні періоди часу він повертався додому в дуже прикрому стані, ніби щоразу опускався глибше і глибше на гріховне дно. Але просив пробачення і клявся, що зміниться, що піде в церкву, бо вже зовсім сили не було жити таким життям. Мама прощала і вірила, що цього разу він точно вже зміниться… але таких разів було занадто багато. Коли мені виповнилося 12 років, тато таки покаявся, прийняв хрещення і той рік був, напевно, найщасливіший. У мене з’явилася сестричка Поліна, а ще через 5 років брат Ілля. Тато ніби став іншим, він дуже любив Біблію, він молився, і ми навіть проводили спільний час поклоніння в сім’ї. Здавалося б, усе налагодилося, але через декілька років – знову шторм, знову випробування, і батько падає. Цього разу він злий на Бога, на віруючих і вже ніяк не хоче повертатися до Христа. Цього разу було ще гірше, були наркотики. Він побував у майже всіх реабілітаційних центрах Черкас, але, як сам він казав, навіть там уже всі на нього махнули рукою. Бо він там був частий гість, але «діагноз» не
змінювався. Від нього відвернулися всі: друзі, близькі, християни. Всі його знайомі, з якими він пив і коловся, померли. І ми навіть дивувалися, що з його способом життя він ні разу сильно не хворів. Такого його ніхто не хотів приймати... Останні роки ми дуже рідко бачилися, він зник із нашого життя. Близько року я не знала де він, що з ним, не могла до нього додзвонитися. Ніде його не бачили і не знали навіть, чи він ще живий. У кінці листопада 2021 року тато мені подзвонив… він був п’яний. Він казав, що вже помирає, що не може так більше жити. Я запропонувала відвести його в реабілітаційний центр під Макаровим. Я думала, що в Черкасах він все і всіх знає і йому треба на якусь «недосліджену і далеку землю». Він погодився. Але саме в той час у нас із чоловіком не було роботи, і ми ледве кінці з кінцями зводили, а щоб його відвезти, потрібні були немалі кошти. Були сумніви, що це черговий раз, і він все одно повернеться до гріха. Але, дяка Богу, в той момент згадалася фраза нашого пастора: «Потрібно боротися за кожну душу до останнього». І ми зрозуміли, що не буде зручного моменту любити, терпіти чи проявляти милість, то був наш «кайрос», наш час діяти. 

Тато подзвонив через місяць після того, як ми його відвезли. Він був наповнений радістю, любов’ю, Божим духом. Він бачив Бога скрізь, і це так тішило моє серце. Він безперестанку говорив, як Бог його навчає, як він із Його допомогою долає різні спокуси і вчиться любити. Але десь глибоко в серці в мене ще був страх, що якщо він повернеться і знову впаде…

24 лютого ми зідзвонилися, він розповів, що навколо чути вибухи, але в Андріївці поки тихо. 27 лютого я зателефонувала зранку, щоб сказати, що в нього народилася внучка. Він так її чекав, молився за неї. Розмова була короткою, він спішив на молитву, сказав, що поки все добре, але навколо наростала напруга. В обід цього ж дня в Андріївку зайшли колони російських військ. Ми втратили зв’язок із татом. Через місяць я дізналася, що 2 березня тато підірвався на гранаті, яку кинули росіяни. Реабілітаційний центр було розбито вщент. Село надзвичайно постраждало. Від російських військових померло 17 осіб. Батько отримав серйозні травми, але ще був живий до вечора. Йому допомогли подзвонити мамі, він попросив пробачення в неї, вона сказала що пробачає… та він не сказав їй, в якому стані і що, найпевніше, це їхня остання розмова.

Коли я дізналася про трагедію, мене огорнув і сум, і радість одночасно. Яка ж у цьому може бути радість? – запитаєте ви. Тому що це було для мене неймовірним свідченням Божої вірності! Бог прикликав батька вже давно, але тато, як блудний син, відходив від Нього і все більше погрузав у гріху. Але Бог про нього не забув, Він не відвернувся, не залишив! Він забрав його в «правильний момент». Усвідомлення того, що тато вернувся до Христа, і він зараз там, на небі з Господом, розривало моє серце від радості. Найзаповітніша мрія стала реальністю. Звісно, я сумую за ним, плачу, що саме так усе сталось, і картаю себе, що не встигли побачитися, що не показала внучку… Але він у Господа, що може бути краще! Люди, які були з ним у його останні хвилини, казали, що він не кричав, не був в агонії, терпів, і на обличчі в нього була усмішка, його Бог прийняв у Свої обійми. 

Я вкотре переконуюся, що Бог дивиться не так, як дивиться людина. Кого Він назвав Своїм – Він не відпустить. І навіть коли ми проходимо долинами смертної темряви – Він поруч. Він тримає нас! А ще ми повинні боротися за кожну душу до останнього, бо, можливо, Бог має великий план для спасіння цієї душі. І навіть якщо цей шлях до Господа буде довгим, тернистим, вірю, що коли ми зустрінемося на небесах, будемо радіти разом, вихваляючи Христа за Його вірність!