Радісний настрій

Для Анатолія 23 лютого видався вдалим днем. Особливо вечір, коли свій голос подав мобільний телефон. Старенький кнопковий Nokia, з яким він ніколи не розлучався. Всі знаки на кнопках давно витерлися. Але якщо Анатолій полюбив якусь річ, важко з нею розлучитися. Що вдієш, людей похилого віку не перевиховати.

Кілька років тому дочка Неля зі своїм чоловіком подарували йому на Новий рік новий телефон. Кнопковий, також Nokia, але зовсім новий. Лежить досі у шухляді стола. Усі діти хотіли зібрати гроші та купити батькові на ювілей смартфон. Потім зрозуміли, що не варто, бо він буде валятися десь у шафі. Поки не вийде з ладу старий телефон, нема чого й думати про нову покупку.

І ось увечері 23 лютого пролунав дзвінок. Анатолію рідко хтось дзвонив. Хіба що діти, онуки або...

Так і є. О, як довго довелося чекати цього дзвінка! Дзвонила Оксана, яка займається закупівлею замовлених книг у Росії. А в Україну їх згодом доставляв кур’єр. Завдяки цьому книги виявлялися наполовину дешевшими, ніж в українських книгарнях. Та й то, не всі вони потрапляли навіть до інтернет-магазинів України. Особливо, коли йшлося про тираж у 300–500 екземплярів.

Анатолій був християнином уже понад 40 років. Протягом усього свого християнського життя проповідував Христа і... збирав бібліотеку. З історії християнства, з біблеїстики. Цікавила його також публіцистика. Для дружини та дітей купував християнські романи та повісті. У його бібліотеці було вже кілька тисяч книг. Усього він не встигав прочитувати. Але все одно не хотілося пропускати цікаві новинки.

Ось і тепер – довгоочікуваний дзвінок від Оксани. Вона могла подзвонити лише щодо одного питання – книг, коли вони прибували до Харкова та їх можна було забирати. Перед цим Анатолій вирішив замовити партію новинок із тих, що коштували дорого. Він уже неодноразово збирався зробити це замовлення. Але ціна зупиняла. Наразі з’явилися гроші, тому він одразу замовив 15 книг. І вирішив, що на якийсь час зробить перерву.

Дзвінок пролунав увечері. Хоча на вулиці було темно, але ще ніхто не спав.

– Алло, привіт, – пролунав знайомий жіночий голос.

– Так, добрий вечір. Давно чекаю на ваш дзвінок, – відповів Анатолій.

Він не знав, що відповість Оксана. Тому в його голосі одразу відчувалося і нетерпіння, й очікування. І навіть тривога, бо бувало так, що не всі навіть оплачені книги вдавалося отримати. Хтось встигав їх забрати швидше. Наприклад, книгу «Глиба Гліба» Є.Волкова він в Озоні замовляв кілька разів. І весь час запізнювався. Лише через якийсь час вдалося придбати її в Санкт-Петербурзі за вищою вартістю.

Гроші за втрачені книги Оксана пропонувала повертати. Була можливість навіть передати їх особисто. Але Анатолій намагався їх пускати на інші книги.

– Усе замовлення прийшло, можна забирати, –  сказала Оксана.

– Все, що я замовляв? – вирішив уточнити Анатолій.

– Так, сьогодні привезли 2 останні книги, –  відповіла жінка.

– Дуже добре! – неприхована радість в голосі.

– Коли та як зможете забрати книги?

– Подзвоню дітям до Харкова. Думаю, з ними ви зможете домовитися. Вам буде легше зустрітися, мені не доведеться їхати за 70 км.

– Добре, –  відповіла Оксана, –  жодних проблем, питання буде вирішено.

У Харкові жив син Анатолія, Марко, та кілька дочок окремо винаймали квартиру. Приїжджали до батьків у село на вихідні. Марко мав робочий автомобіль, яким він міг користуватися цілодобово.

Анатолій зателефонував дітям, запитав, чи зможуть уранці забрати книги. Про все домовилися. Одна донька не працювала 24 лютого. А Оксана в той район відвозила до дитсадка свою дочку. Тож обидві могли зустрітися вранці. По телефону Оксана пообіцяла привезти машиною книги.

Усі питання були вирішені. Дружина приготувала вечерю. Анатолій навіть не встиг помітити, що вкинув собі до рота. Усі думки були про завтрашній день. Можна було заспокоїтися, коли книги були вже на квартирі у дітей. Але й зараз був радісний, піднесений настрій. Щоправда, дружина за кухонним столом кілька разів
перед його носом з усмішкою помахала ложкою. Але Анатолій цього не помічав. Їв і дивився кудись в одну точку. Його думки блукали далеко. Він згадував, що цього разу було в замовленні і що читатиме найпершим.

Як було приємно отримувати такі повідомлення! Тому у вечірній молитві перед сном подякував Господу за все, що було вдень. Цей телефонний дзвінок сприйняв як Господнє благословення. Лягав спати в піднесеному настрої. Хоча за комп’ютером і довелося затриматися до 12-ої ночі. Потрібно було встигнути виконати всі замовлення. Анатолій працював копірайтером, і замовлень щодня вистачало. До того ж, це був кінець місяця, треба було встигнути підготувати й статтю для християнської газети.

Тривожна ніч

Заснув Анатолій дуже швидко. Можливо свою роль відіграв телефонний дзвінок. Через нього він мало не забув увімкнути газовий котел на ніч. Удень він економив газ, топив дровами. 

Увечері дружина спитала Анатолія:

– Як довго сидітимеш біля комп’ютера?

– Та замовлення не встиг виконати. Затримаюся, мабуть, до півночі, – відповів він.

– Тоді я лягаю спати в іншій кімнаті.

Стіл із комп’ютером стояв у спальні. Його встановили туди нещодавно. Коли діти приїжджали, займали всі кімнати. А клацання клавіатури заважало спати. Особливо маленьким онукам. Тому й перенесли комп’ютерний стіл до спальної кімнати. А серед тижня, коли нікого з дітей не було, батьки могли вибирати будь-яке приміщення для сну.

Анатолію більше подобалося працювати за комп’ютером вечорами. Ніхто не заважав, не відволікав. Виконавши всі завдання, помолився та ліг спати. Сни йому снилися рідко, бо вдень доводилося працювати й фізично. Денна втома давалася взнаки. А тут ще й радісна звістка ввечері...

Сон у Анатолія дуже чутливий. Загавкає на вулиці собака або дятел починає стукати по дереві, він одразу прокидався. Ось і цієї ночі з якоїсь причини прокинувся. Почув, що хтось у хаті грюкає вхідними дверима. Розплющивши очі, зрозумів – ще рано вставати. За вікном побачив, що на вулиці темно. Чому тоді дружина вийшла із дому? Адже всі зручності у будинку. Ось знову стукіт дверима. Та що ж це таке? Чому вона вночі взимку вийшла надвір?

Анатолій підвівся з ліжка. Протер очі і подивився на телефон. Ще рано, лише 5 година ранку. Не став вмикати світло, пішов у кімнату навпроти, дізнатися, чому дружина виходила надвір.

Хоча він орієнтувався у приміщеннях, але все одно виставив руки уперед. Мало куди в темряві натрапиш спросоння? З пам’яті, на автоматі, знайшов ліжко, де цієї ночі спала дружина. Нічого не бачив, але руки практично відразу намацали її тіло, вкрите теплою ковдрою.

– Надю, навіщо ти кілька разів виходила надвір? – чи то запитав він, чи прошепотів.

Дружина все-таки почула його голос. Перекинулася на другий бік.

– Так... що... угу... –  почала вона відповідати щось незрозуміле.

Із відповіді Анатолій зрозумів, що вона спала. Тоді хто щойно гримав вхідними дверима?

Поки він у темряві стояв біля ліжка дружини, дивуючись і роздумуючи, що сталося, раптом знову почув грюкання дверима. І тоді страх почав закрадатись у його серце. Адже в будинку більше нікого немає.

Він і зараз вирішив не вмикати освітлення, дружина ще спала. Знову навпомацки рушив через коридор до вхідних дверей. Знову незрозумілий грюкіт. Дуже вже схожий на ляскання вхідних дверей. Раптом у голові майнула думка: «Невже ми на ніч забули замкнути зсередини двері?»

Анатолій у темряві дістався вхідних дверей. Ні, ними ніхто не грюкає. Отже, ніхто не заходить, нічого не виносить із дому. Смикнув за ручку. Так, двері замнені. Все у порядку.

Усередині почали з’являтися погані передчуття. Наче холодом обдало все тіло, бо знову чути грюкіт. Але тепер уже на вулиці. І тоді страх опанував Анатолієм. Він зрозумів, що це не в хаті чужі люди, а на подвір’ї. І звуки – це стукіт хвіртки на воротах. Спрацьовувала пружина, що притягує на своє місце двері.

Анатолій не вважав себе полохливою людиною. Зараз хоч і з’явився страх, але він все-таки відчинив вхідні двері. Як був, в одних трусах та футболці, хоч на вулиці зимова пора, вискочив на веранду. Ноги самі намацали вуличні капці, і він побіг по доріжці до хвіртки. Холоду не відчував, тільки якесь тремтіння пробирало тіло.

І знову здивування. Ні, хвіртка зачинена зсередини на надійний засув. На душі полегшало, що немає грабіжників, зовсім нема чого боятися. То що тоді за гуркіт і чому страх щораз глибше закрадається в серце?

Знову почув грюкіт. Ні, не поряд, а десь далеко за лісом. Будинок розташований з краю села, і через ґрунтову дорогу починається сосновий ліс. Він тягнеться смугою завширшки 2–2,5 км. І грюкіт чути десь за лісом. З того боку, де розташований Харків.

Тільки тепер, стоячи в спідній білизні в темряві, Анатолій зрозумів, що це за гуркіт. Та це ж вибухи! І дуже сильні, раз навіть у будинку, крізь зачинені пластикові вікна їх добре чути. Серце почало прискорено стукати, страх скував усе тіло. Ні, не за себе. Як блискавка промайнула думка: там же діти та онук Сьома! У Харкові, де чути вибухи. Їм загрожує велика небезпека! Що з ними, чи всі живі?

Поки тривожні думки з’являлися в голові, раптом почув нові звуки. Ні, не грюкіт, а ревіння військових літаків. Чи то винищувачі, чи то штурмовики. А потім у темряві почув і звук вертольотів.

Ще одна думка, як блискавка, – війна. Все-таки напала Росія на Україну. Не просто так уже кілька місяців біля кордону стояло 120-тисячне російське військо. Та й військової техніки багато нагнали.

Анатолій поспішив до хати. Стало холодно. Чи то від нічного морозу на вулиці, чи то від розуміння, що спіткало Україну. А може, й від неприємних передчуттів, коли згадав, яку територію, порівняно з Росією, займає Україна. Так це ж буде війна Давида проти Голіафа. Але там Господь був на боці хлопця, а не грізного велетня у броні. А тут звідки чекати Україні на допомогу?

Зайшов у хату. Не став будити дружину. Вона ще спала, не чула цих страшних звуків. Відразу поспішив до спальні і ввімкнув комп’ютер. Усі українські портали новин говорили про вторгнення російських військ на територію України, про початок повномасштабної війни. Цієї ночі ракети обстріляли не лише Харків, а й багато українських міст. Йшлося й про висадку російського десанту в кількох регіонах. Зокрема й біля Києва.

Чи то від метушні чоловіка, чи то з іншої причини, але прокинулась і дружина. З обличчя Анатолія одразу зрозуміла, що сталося щось неприємне:

– Що трапилося? – з тривогою в голосі запитала вона.

Анатолій вимовив лише одне слово:

– Війна...

І потім додав, коли за вікном пролунали нові удари:

– Чуєш? Це росіяни обстрілюють ракетами Харків.

Коли вона почула назву міста, з іще більшим занепокоєнням вимовила:

– Там же наші діти. Треба зараз їм скоріше подзвонити.

У руці в неї одразу опинився її смартфон. Вона набрала номер сина. Він не відповів. Від поганих передчуттів вона сіла на ліжко і заплющила очі. Губи в неї заворушилися. Анатолій зрозумів, що вона молиться.

Анатолій зайшов у спальню та на столі, де стояв комп’ютер, взяв свій телефон. Він також вирішив дзвонити до сина. Адже він має автомобіль. Хоча й робочий, але це не має значення. Треба йому якнайшвидше їхати на іншу квартиру, забирати своїх сестер і всім разом виїжджати з Харкова. Цього разу син відповів одразу:

– Так, тату. Що ти хочеш?

Анатолій почав щось говорити до нього, пояснювати. Але син перервав його:

– Не хвилюйся, батьку. Все в порядку. Ми всі вже їдемо до вас у село. Я забрав сестер, усі вони зі мною в машині.

Анатолій зітхнув уже спокійніше. Але все одно одна блудна думка не давала йому спокою:

– Марку, а... не заїдеш дорогою... за книгами?

– Батьку, та ти що! Прокинься! Які книги? Ти що, не зрозумів – Харків бомблять. Почалася війна.

– Але ж ти... мимо проїжджатимеш. Чому б заразом не забрати, – не міг вгамуватися Анатолій.

– Ти не розумієш, що зараз відбувається у Харкові. Дорога через Безлюдівку повністю забита транспортом. Усі тікають із міста, скрізь затори. Я ризикнув, поїхав у протилежному напрямку. У бік Мерефи. Так, доведеться зробити пристойний гак, але там менше машин.

Одразу після цього Анатолій зателефонував і до постачальника книг. Але Оксана відповіла, що й вони збирають речі. Також тікають із міста. Куди – і самі не знають. Усе, Анатолій зрозумів, що з книжками доведеться попрощатися. Вони оплачені, і за доставку також, але забрати їх буде складно. А коли дізнався, що автомобільний і залізничний мости через р. Сіверський Донець висаджені в повітря, бо російські війська з усіх боків рвалися до Харкова, подумав, що книги загублені назавжди.

Через кілька днів Анатолій зателефонував Оксані. Дзвонив кілька разів. Ніхто не відповів. Усе, можна вважати, що книги зникли... Начебто поряд, але...

Перші дні війни

Відстань трасою від села до Харкова становить 65 км. Доїхати туди чи звідти можна за 45–50 хвилин. Але сина не було близько двох годин. Потім, коли приїхав, сказав, що дорога дуже важка. Багато машин, часто доводилося зупинятися.

Син та доньки приїхали збуджені, але з сумом на обличчі.
Вже вранці стало зрозуміло, що українська армія не збирається здаватися, тож війна буде важка. Може тривати місяць, а то й довше.

Російські війська наступали на Харків також із боку Ізюму. Вже 28 лютого вони опинилися у Балаклії. Незрозуміло чому, але місто здали без бою. Швидко росіяни захопили і Куп’янськ. Підійшли до Чугуєва та окупували його. Фронт проходив практично поряд із селом, де жив Анатолій із дружиною. Всього за 12–15 км.

Так війна наблизилася до будинку Анатолія. Періодично було чути канонаду. Вона щодня ставала дедалі ближчою та сильнішою. У будинку від вибухів деренчали не лише двері, але й вікна.

Уже на третій день війни до Анатолія підійшов зять Вова з пропозицією:

– Батьку, треба б краще облаштувати льох. У будинку небезпечно постійно перебувати.

– А що ти пропонуєш?

– Там дуже сиро. Погріб під сараєм. Із даху тече вода, тож земля намокає. Потрібно зробити відлив. Також у самому льоху треба прибрати, щоб могла вільно розміщуватися родина. Адже снаряди можуть незабаром вибухати і в нашому селі.

Вова з Марком усе зробили практично за один день. Навіть листами пінопласту утеплили стіни льоху зсередини. І вже під час наступної канонади всі спустилися в льох. Холодно, зате в безпеці.

Щоправда, Анатолія діти затягували у льох практично силоміць. Не хотів він туди спускатися:

– Але ж ми маємо сподіватися на Господа? А якщо ракета і прилетить, навіть підвал не допоможе.

– Ти або занадто самовпевнений, або дуже віруючий, – старався пожартувати син. – Ану марш у підвал, або вимкну електрику в будинку.

Все одно Анатолій там довго не витримав. Піднявся надвір. Уже наближалася ніч. Коли спускались у льох, було ще видно. А зараз темно довкола. Майже з перших днів війни в селі було запроваджене світломаскування. Вуличні ліхтарі не вмикали. А вікна в будинках мешканці мали чимось затуляти зсередини. Інакше патрулі самооборони могли й камінь у вікно, що світилося, кинути. Адже часом у небі з настанням темряви було чути гуркіт російських військових літаків.

Анатолій навіть не очікував, що на вулиці виявиться настільки темно, що не лише на відстані витягнутої руки, а й перед носом без ліхтарика нічого не було видно. І раптом він почув гуркіт літаків. У цілковитій темряві, коли й зірок на небосхилі не розглянути, такий звук викликає якщо не страх, то принаймні тривогу.

Насилу пробрався через двір, виставивши для безпеки руки вперед, щоб не натрапити на дерева. Вийшов на вільний простір, на город. Уже за кілька хвилин він зрозумів, що це були російські штурмовики. Бо далі, чи то в бік Балаклії, чи іншого населеного пункту раптом над поверхнею землі в небо почали підніматися яскраві спалахи. Наче хтось за помахом невидимого режисера почав запалювати величезні лампочки, які одразу ж вимикалися. І лише за кілька секунд слух вловлював і звуки вибухів. Це російські літаки обстрілювали якісь наземні об’єкти. А це означає, що там зараз витає смерть, несучи загибель як дорослим, так і дітям.

Спостерігаючи за вибухами, Анатолій тільки й зміг із серця видавити чи то стогін, чи то крик:

– Господи, допоможи тим українцям, які щойно потрапили під обстріл!

Крик був беззвучний, уявний, Анатолій кричав, підводячи голову до невидимого у темряві неба Бога.

Але найбільше Анатолія вразила не чорна темрява. Ні, навіть не ця заграва від наземних вибухів, що відбивається в небі, як у дзеркалі. А цілковита тиша. Для сільської місцевості це надзвичайно. Навіть собаки не гавкають. Наче звіриним чуттям у темряві відчувають якусь загрозу. Страшного невидимого ворога, якого не вдасться ні налякати, ні прогнати. Ні своїм гавканням, ні своїми іклами. І таке відчуття, що все село раптом... вимерло.

Анатолій знову спустився у льох. Там його родина. Добре, що протягнули електричний шнур. Є можливість закип’ятити чай, щоб трохи зігрітися. Як голова сім’ї, Анатолій запропонував:

– Давайте помолимося до Господа. Про нашу сім’ю, про церкву, про село і про односельців. Помолимося і про нашу армію. Адже не просто так Христос сказав: «Коли сильний зі зброєю охороняє свій дім, тоді в безпеці його маєток» (Лк. 11:21). Щоб наші воїни виявилися сильними, змогли не лише зупинити окупантів, а й вигнати з нашої землі.

Усі по черзі помолилися. Дивна річ, але молитви у льоху, коли на вулиці гримить канонада, є зовсім іншими, ніж у мирному житті. Тут чомусь не йшли ті, завчені роками, сухі слова та цілі речення. І це одразу відчувається, допомагає зігрівати душу. Усі, хто перебував у льоху, говорили Господеві те, що було на серці: плач, скорботу, біль, тривогу. Біль ще й від того, що ті, хто вчора заявляв, що вони наш братський народ, прийшли вбивати нас і руйнувати наші будинки, сіючи смерть і жах. І відразу було зрозуміло, що всі молитви, які прозвучали, Ангел Господній зібрав у золоту чашу, як це записано в Об’явленні 5:8.

А християнські книги, про які так переживав Анатолій... Що ж, вони знайшлися. Щоправда, не одразу, а за пів року. Напевно, в цьому також відчувалася його не просто віра, а й справжня довіра до Господа. Чи книги знайшли його, чи він їх, це вже не надто важливо.

Так, у війну краще помічаєш чудеса Божі. І сприймаєш їх не як збіг обставин чи випадковість, а як милість від Господа. Хоча й розумів: 99 відсотків, що книги втрачені для нього, проте продовжував про них інколи молитися. Тому він і дружину свою, і дітей, і навіть онуків вчить, щоб вони вірили у свої молитви. Упродовж цих місяців війни не раз помічав:

– Як книги прийшли до мене, так і в Україну прийде повна свобода та незалежність. Тільки треба вірити Господу. А коли це станеться – лише Він знає. Нам треба молитися і за нашу армію. Адже українські солдати сьогодні мимоволі, навіть якщо не вірять у Бога, виконують слова Христа: «Немає більшої любові, якщо хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ів. 15:13). Утім, чи можуть солдати в умовах війни бути невіруючими, коли щохвилини смерть ходить поруч?