21–24 лютого моє життя пішло не так, як планував. Дуже захворіла моя донька Настя, у неї виявили ГРВІ, що супроводжувалося високою температурою (40,5), яка не дуже понижувалася після ліків. Викликали лікаря, добре, що наш дільничний педіатр – чуйна людина (Бойко Світлана Борисівна), та вона порекомендувала викликати невідкладну допомогу... Настя цілу ніч не спала, ну, і ми також.

Треба віддати належне лікарям із Бучі, бо вони швидко відреагували, поставили діагноз та призначили лікування. Добре, що у мене були гроші на ліки...

Наступного дня нам стало трохи краще, але...

Того вечора я не міг ніяк заснути... Десь у середині самого себе я відчув сильний біль, неначе хтось засунув металеву руку до мого серця та стиснув його. О 5:00 ранку я спробував заснути... Не знав я тоді, що на мій біль у серці тієї ночі була причина... Того вечора помирав мій друг Сергій з 81-ї бригади ПДВ... Не знав..., тому й вимкнувши свій мобільний, заснув хоча б на кілька годин... О 8:00 ранку, коли увімкнув телефон, то побачив пропущені дзвінки, згодом дізнався гірку звістку про «дєда» Сергія... Одразу ж зв’язався з воєнкомом, потім із командуванням підрозділу Сергія, набираючи телефон Сергія... Завжди жахливо набирати телефон людини, якої немає в живих. У моїй телефонній книжці є декілька таких номерів, яких до сих пір не можу видалити... Набрав..., попросив медика, аби він завіз тіло мого друга до Краматорського моргу на розтин..., почав відповідно оформляти документи. Маю досвід, гіркий досвід із тілами героїв та документами на них. Тому й підказував медику, що за чим, бо він не знав.

Потім було найжахливіше... Треба було поїхати до сім’ї Сергія та сповістити про смерть дружині Альоні та доньці Даші. Це треба зробити капелану... Я ненавиджу це...

Того ранку я нічого так і не поїв, як і в обід. А після обіду телефонує мені якийсь старлей і каже, що майже усе, що стосується мого героя з Бучі, Сергія, готове, що можна за ним виїжджати... Я потелефонував воєнкому, повідомивши, що виїжджаю за «вантажем 200». Останнім часом він просився поїхати зі мною за «двохсотими»... У цей же час телефонує мені Василь Олексюк і запитує про плани на виїзд по героя, про гроші на паливо, труну, хрест, форму, берці... Мушу сказати, що ця людина могла б і «не помічати війну» зі своєї посади секретаря Бучанськоі міськради, але... Він був зі мною біля Донецького аеропорту, неодноразово бачив війну на власні очі, та й син його був на війні..., двічі, у віці 21 року. Макс «Адам» – то був його близький друг... Зараз він на небі. Ангел із того самого поля бою.

Увечері виїхали до лінії фронту по Сергія. Зі мною поїхав воєнком і волонтер Володя. Добре, що усі вони водії. Удома залишилася хвора донька, та ще й дружина захворіла також... По дорозі не хочеться нічого, окрім запитати у Бога: «Чому мені так тяжко? Чому загинув мій друг? Чому моя сім’я хворіє? Чому у нашій країні не визнається котел у Дебальцевому? Та чому це усе разом навалилося на мене?» Це насправді була моя молитва Богу... Але ПОВНІСТЮ довіряючи Йому, я виїхав по свого «двохсотого» друга. Паливо на поїздку мені запропонував Василь Яцюк із «Меліоратора», а на  решту дав гроші секретар Олексюк. Ці люди ЗАВЖДИ чуйні до горя, що приносить нам війна у наше містечко Буча.

Поїли вже вночі у Пирятині. За кермом із Бучі до Краматорська був я, бо спати не хотілося взагалі. Біль за Сергія, переживання за сім’ю, що хворіє, та постійні молитви за Альону з Дашею, які втратили героя, не давали заснути...

Вранці ми вже були у підрозділі 81-ї бригади. Сергія ще не привезли з моргу, тому нас нагодували фронтовою кашею та чаєм. Потім комбриг запропонував мені помолитися разом із ним у каплиці, що була просто у підрозділі. Ми піднялися на другий поверх, де була проста кімната для молитви. Там був невеликий іконостас, свічки, молитовники від братів католиків та камуфляжні Нові Заповіти, що колись я подарував кожному та ще й декілька у цю каплицю. Скажу чесно, я не знаю, до якої саме конфесії належить комбриг, але ми РАЗОМ помолилися за упокій душі Сергія, за сили знести таке горе його сім’ї, за мир у країні.

Потім привезли мого Сергія... Комбриг вишикував весь підрозділ для прощання. Понад 500 воїнів виявило бажання попрощатися зі своїм старшиною «Дєдом»... Командир попросив сказати слово капелана до військових. У той момент у мене самого стала грудка у горлі і я довго не міг нічого вимовити... Потім сказав, що дуже не хочу приїжджати сюди за моїми друзями... «двохсотими» друзями. Молюся, щоб війна закінчилася та щоби Бог установив Свій мир. Бо як Він цей мир установить, то ніхто не зможе його вже порушити. Попросив ще ДУЖЧЕ БЕРЕГТИ СЕБЕ. «Бо ви дуже потрібні усім нам, особливо своїм сім’ям»...

Вклавши домовину з Сергієм до мого «фольксвагена Т-4», ми вирушили. З нами на похорон поїхали ще двоє його близьких друзів з підрозділу.

Коли ми виїхали з Краматорська, було близько 13:00. Раптом нам подзвонив «айдарівець» Володя, й запитав, чи маємо ми паливо доїхати додому. Запитав, бо знає, що ніхто із нас не отримує ні зарплати, ні палива для праці, яку робимо для наших захисників ЗСУ. Запропонував дві каністри з соляркою. Ми, подякувавши, відмовилися, бо були гроші на паливо. Та й далека дорога, завтра похорон...

Через годину мій Т-4 почав «хандрити». Загорілися лампочки на табло, потім і взагалі заглух мотор, запахло паленою проводкою, погоріли силові запобіжники. Перша моя думка була такою: «Боже, я думав, що найгірше вже позаду, а тут...» Удома мої дружина з донькою хворі, мій друг у домовині зі мною на борту, перед очима чорна від горя Альона з Дашею, завтра похорон, а тут машина стала й мало не загорілася». Ми вирішили буксирувати її до найближчої СТО. Ніхто особливо не хоче зупинятися серед поля людям у формі, але зупинився один автобус на луганському номері. Сказав чіпляти до нього, він дотягне нас до СТО. Не знав я тоді, що та СТО буде аж у Харкові, за 170 км звідти. По дорозі нам подзвонив Василь Олексюк і довідавшись про проблему, знайшов нам на допомогу заступника мера у Чугуєві. За дві хвилини ця людина знайшла нам усіх автоелектриків зі свого містечка. Але ні один не зміг нам допомогти. Скажу відверто: він – ДІЙСНО людина, що розуміє проблеми ближнього та рветься допомогти.

Далі луганчанин буксирує нашу холодну машину на мотузці до Харкова. По дорозі Богдан Яворський знаходить нам СТО з електриком, який може допомогти. Навіть ця думка зігріла нас у холодному авто.

Вечоріло. Луганський водій дотягнув нас до зазначеної СТО у Харкові. По дорозі його телефон розривався, бо він кудись дуже запізнювався. Через нас... Я запропонував йому гроші за довге буксирування та затрачене паливо... Він відмовився. Сказав нам, щоб ми передали усім тут, що «Луганск – это Украина, а он – сын Украины». Тоді ми зрозуміли все.

На той момент нам телефонували уже волонтери з Харкова, пропонуючи допомогу. Ми ще не знали, чи велика проблема в автомобілі і чи зможе електрик її знайти та усунути. На допомогу прийшов Сам Бог... Він послав нам правильну СТО з правильним майстром та з усіма запчастинами, які треба для нашого ремонту.

Через три години ми виїхали з СТО. Тішилися, що їдемо й за ніч будемо вдома. Мінялися водії, бо  то вже була друга доба у дорозі, а завтра ще й похорон. Альона..., Даша... Раптом сильний удар у колесо зліва... Машину трохи понесло, бо у Харкові йшла злива. Задумався, замучився та й не догледів великої ями посеред дороги. Розбив колесо. Зігнув диск так, що колесо зразу й спустило. На швидкості. Переднє.

Злива, а я міняю колесо. Слава Богу, що воно у нас було. Поміняли. Невдовзі нам розбили ще праву протитуманну фару (а тієї ночі був дуже сильний дощ і туман).

Мокрого до нитки, з чорними руками посадили позаду для відпочинку... Але я ніяк не можу заплющити очей, переживаю. Щогодини дзвонить мені капітан Буйволюк і перевіряє наш стан справ. Я за це йому дуже вдячний! Він точно розуміє нас, бо й сам відвозив своїх «двохсотих» побратимів із поля бою додому.

Я молився Богові, дякуючи за те, що Він, посилаючи проблему на нашому шляху, дає вихід із неї! І робить Він це через своїх
людей.

Серед усього цього я почав згадувати, який був день тижня, число місяця... Сьогодні ж 23 лютого – річниця нашого з Юлією весілля. 14 років разом! 14 щасливих років, останніх два з яких – війна відбирала у нас багато що... Але ми – разом! І це головне. Це вже було пізно ввечері, тому вирішив не дзвонити, бо може укладає нашу доню спати, написав їй у фейсбуці про свої почуття до неї... У мене найкраща дружина у світі. З кожним роком наша любов,
стосунки та розуміння сильнішають. Бо вона уміє любити, розуміти, жертвувати, чекати, діяти. Бог подарував мені її із Севастополя... Ми зустрілися в Києві...

На ранок ми вже були у Бучі.

Потім була найжахливіша зустріч... Альони і Сергія... Уся громада нашого міста прийшла прощатися з героєм. Він у нашому місті був одинадцятий. Потім було ще майже тридцять.

Вони усі – герої.

У Бога завжди живі.

Усі ці історії відкривають іншу сторону медалі служіння капелана.