«Дорогий Ісусе, навчи мене ще більше довіряти Тобі…» – ця думка не покидала мене вже протягом року чи, навіть, більше. У моєму житті траплялись обставини, які випробовували мою віру і змушували покладатися тільки на Творця, але я була ще далеко від кого-небудь із біблійних героїв. 

Останні декілька днів січня я гортала сторінки улюбленої старенької Книги і знов зупинялася на знайомій з дитинства історії виходу ізраїльського народу з Єгипту. Але цього разу вона з кожним словом дедалі більше западала мені в серце. Мені здавалося, що я читаю про себе. Мій мозок яскраво малював картини того, як люди поспіхом їдять ввечері, як збирають якісь речі, а хтось поруч голосить і відчуває біль втрати первістка. І я тут, серед них. Я це все бачу і відчуваю. Я дивилася на дитяче ліжечко в нашій невеликій кімнаті, милувалася моїм первістком, який солодко посапував, і розуміла, що ось-ось, вже скоро, я відчую все те, що відчували євреї. Я, так само як і вони, швидкома закину декілька найважливіших речей, схоплю цю крихітку з її подушкою та ковдрою, скочу в машину та буду мчати якнайшвидше. У мене буде всього декілька хвилин на збори і вірогідність повернення додому найближчим часом буде дорівнювати нулю. Переді мною буде шлях до місця, яке стане моїм новим домом. Але хто піде переді мною, щоб показувати мені дорогу?

Щодня я відчувала, що наближається той день, який переверне все моє усталене життя догори дном, перекреслить усі плани, але принесе щось нове і, навіть, якоюсь мірою краще.

До речі, хто я? Типова мама в декреті, але молода жінка з великими амбіціями. Я – лікарка-християнка, яка не уявляє своє життя без пацієнтів. Саме тому, коли моєму хлопчику було ще тільки дев’ять місяців, я вже стала залишати його на няню та виходити в лікарню. Бо таке велике місто, як Харків, звичайно ж, не може обійтися без моєї допомоги. 

О, як я забула приділити увагу своєму місту?! Харків – це мій дім, це найкраще місто на Землі, бо тут є все – і зелені парки, і річки, і озера, і торговельно-розважальні центри, і добрі привітні люди, і чисті вулиці, і красиві затишні будинки, і багато церков… було все, правильніше сказати, до того самого дня, коли почалася історія мого перевороту в житті.

Почалася повномасштабна війна. Справжня страшна війна. Насправді вона почалася в Україні ще в далекому 2014 році, і ще тоді я хвилювалася за те, що в моє місто прийдуть загарбники. Але тоді Бог нас зберіг. А тепер війна доторкнулася до
всієї України одночасно. Усе почалася раптово. Я та моя сім’я відчували, тільки не могли передбачити, що це трапиться 24 лютого. Війна відчувалася так, як відчувається страшна буря за декілька годин до початку. Важкі темні хмари нависали над нами вже впродовж декількох місяців і краплі от-от мали зірватися. І зірвалися.

Тієї ночі ми довго не могли заснути. Карапузик лягав, потім схоплювався, пробігав коло кімнатою, знов лягав у ліжко і так майже до дванадцятої. Я не знала, що відбувається, але мені від цього було неспокійно. Я молилась і просила свого Друга захистити від усього злого і дати сон та спокій. Десь о першій ми стомлені нарешті всі поснули. А о п’ятій я прокинулася від вибухів і це був не феєрверк. 

Саме цієї хвилини я відчула свою причетність до ізраїльського народу. Біблія стала живою в моїй голові та в моєму житті. Збиралися ми декілька хвилин. Одна сумка на всіх, в якій половина – це речі малюка, зварена поспіхом каша на сніданок для сина, і ми вже сидимо в машині готові їхати у невідомість. У ті хвилини я думала тільки одне – хоч би зберегти життя синові. Він не має померти тут. Пам’ятаю, як молився перед дорогою мій чоловік: «Боже, ми не знаємо що буде далі, але Ти іди перед нами, веди нас уперед, якщо потрібно збережи нам життя». І Він пішов перед нами.
Пішов, показуючи багато див. Так само як і було з Його вибраним народом багато років тому.

Ми їхали на південний захід країни і з кожним кілометром дорога ставала дедалі гіршою, а затори щораз більшими. Але це була не найбільша проблема. Дедалі частіше траплялися цілком порожні заправні станції. Паливо закінчувалося з космічною швидкістю. «Боже, невже, не стане палива і ми просто зупинимося серед дороги?» – питала я. «Будь уважна», – відповідь Тата. І Він зробив із паливом у нашій автівці те, що колись було у вдови з мукою та олією – воно не закінчувалося! Ми проїхали майже на 200 кілометрів більше, ніж зазвичай, саме до тієї заправної станції, де можна було знов його придбати.

Але невдовзі на мене чекала невтішна новина. Під вечір, після виснажливого дня дороги, ми дізналися, що чоловіки вже не можуть перетнути кордон. А ми планували їхати до моєї бабусі, яка живе в іншій країні. Що робити? Ми поки не знали, але вірили, що Бог допоможе прийняти правильне рішення. 

Через 40 годин дороги без сну і майже без їжі ми були на протилежному кінці України в друзів – у Мукачевому на Закарпатті. Стомлені, але щасливі ми нарешті могли задовольнити звичайні людські потреби в відпочинку. А він був дуже потрібен, бо через те, що чоловік не спав майже дві доби, він на перевалах заснув за кермом і злетів із дороги. Це дуже важлива деталь. Чому – стане відомо, тільки через три тижні. А зараз я задоволена розтягнулася поруч із малюком і дякувала Богові, що ми живі й у нас є дах над головою. Усі інші надбання людства, всі мої речі, залишені вдома, тепер здавалися непотрібними, а деякі, навіть, безглуздими. Чому я раніше так за ними шкодувала? Коли на кону стояло життя, то про речі навіть не було згадки. 

Минуло три дні. Війна тільки набирала обертів. Страшні новини заполонили всі стрічки. На Харків сунули загарбники, моя найкраща подруга ледве встигла втекти від них перед тим, як вони захопили її селище і спалили будинок… Я розуміла, що з однорічним малюком бути там, де я є, дуже складно, і допомоги
потребую я замість того, щоб допомагати комусь. Тому, як би це не було складно, ми з чоловіком вирішили, що я поїду до бабусі, а він поки залишиться допомагати в Україні. Тоді я думала, що ми розлучаємося на декілька тижнів. Бо за 2,5 роки шлюбу ми жодного разу не покидали одне одного більше ніж на декілька днів. Попереду мала бути дорога завдовжки 2500 кілометрів. І я мала бути сама за кермом, бо моя мама, яка їхала з нами, не мала водійського посвідчення. 

Уже на кордоні ми зустріли друзів. Дві великі родини з купою дітлахів, та ще декілька менших родин. Так ми й трималися одні одних. І чоловіки, яких мали пропустити, пообіцяли моєму чоловікові, що вони проїдуть зі мною майже половину шляху. Це мене дуже втішило і я призабула про Того, Хто насправді буде зі мною. І не половину, а весь шлях. Більше ніж через дванадцять годин ми нарешті були в іншій, зовсім незнайомій для мене державі. Усі зупинилися обговорити деталі. Аж тут на мене чекав сюрприз. З’ясувалося, що ніхто з чоловіків у потрібний мені бік не їде. Але ще треба підхопити з собою одну жіночку з двома дітьми. Бо їй немає чим їхати.

Мені здавалося, що це все – якийсь страшний сон. Так не має бути. У мене відібрали чоловіка, того, на кого я спиралася вже майже три роки. А тепер ще я маю сама їхати шістьма незнайомими країнами та ще й відповідати за інших! Ні, ну, це, Боже, вже більше, ніж я можу винести! І я сіла і заплакала. Емоції переповнювали мене. Я відчувала себе в океані й чула, що йду донизу. Але раптом відчула тихий і знайомий голос.

«Але ж ти хотіла довіритися Мені? Хотіла навчитися довіряти, чи не так? То не бійся, збирайся, Я піду попереду». Сльози застигли в очах і я зрозуміла, що настав час вирушати. 

За декілька годин я збагнула, що в одному й тому самому місці щоразу з кола звертаю не туди. І так уже третій раз поспіль. Паніка в машині зростала. Я почала молитися вголос, щоб Бог показав розв’язання цієї проблеми та правильну дорогу. Аж раптом я побачила паркінг. На ньому були лише вантажівки й здебільшого водії бачили десятий сон. Але біля однієї якраз стояв привітний чолов’яга. Я вирушила до нього навпростець поки він не поїхав. Швидко розповівши йому свою проблему, я почула відповідь: «Я їду якраз у той бік. Сідай та слідуй за мною». І подумки я вже казала: «Боже, дякую, що послав мені цього Свого янгола!» Який, до речі, ще й хотів пригостити нас, побачивши, що ми з України. 

Настав вечір. А ми ще не проїхали запланованого на цей день відрізка. Нам перешкоджали польські Карпати. Я сунулася ними повільно і розуміла, що ось-ось засну просто за кермом. Нарешті попереду замиготіли якісь ліхтарики невеликого містечка і я з’їхала до першого супермаркету. Жінка з дітьми хотіла вже сьогодні бути в місті свого призначення. Але я понад усе хотіла спати, бо вже більше як добу була без сну.

На стоянці було доволі людно. Усі поспішали закупитися в останні години перед закриттям. Декілька секунд я вирішувала, до кого підійти зі своїми питаннями, аж ось, побачила його. Молодого чоловіка, який був схожим на працівника супермаркету. Він ішов із порожнім візком і розмовляв телефоном. Але тоді я на це навіть не звернула уваги. І вже впевнено, вибачившись, ставила свої запитання: «Що це за населений пункт, де тут є якесь місце відпочити та як моїй знайомій дістатися звідси до Варшави?» 

«Ой, вибач, мене тут зупинила одна дівчина з України, я пізніше наберу, добре?» – крикнув він у слухавку і звернув всю свою увагу на мене. «Так. Головне не хвилюйся. Бачу, що ти вже ледве тримаєшся на ногах. Скільки вас людей всього і де твоя машина? Зараз я все владнаю», – впевненим голосом говорив він. «Я відвезу твою знайому на вокзал у Краків і посаджу її на потяг до Варшави. Не хвилюйся за ціну, я куплю їм квитки. О, Зузанно, – вигукнув він до якоїсь дівчини, що йшла поруч. –  Можеш відвезти цю дівчину в готель, що за три кілометри звідси? Вона з мамою та маленьким сином. Я дам тобі двісті злотих – сплати за номер та сніданок». Я не вірила в те, що це не сон. «Все, їдь за нею, все буде добре, відпочивай. А я на вокзал, щоб встигнути, бо потяг за сорок хвилин». Поспіхом ми прощалися з жінкою, з якою тільки рано вранці
познайомилися. Але вона встигла сказати: «Бог неймовірно любить тебе і весь час поруч із Тобою. Те, що відбувається – це диво». Через пів години я відпочивала в одному з найзручніших ліжок у своєму житті. А вранці мені дали з собою не тільки води та їжі, але й два великих пакунки підгузків. А жінка, яка привезла нас у готель, ще раз подзвонила до нас і запитала чи все в нас добре. Зараз у мене є бажання знов приїхати колись у цей готель та віддячити всім, хто тоді допоміг нам.

Того дня ми знов увесь час були в дорозі, де зустрілися з ніччю. Була дев’ята година вечора. Ми проїздили маленьким містечком і біля дороги миготіли вивіски готелів. Але… Вони всі були не наші, як то кажуть. Один зачинений, в іншому немає місць, у третьому ніхто не виходив. Четвертий був відчинений. Я прошмигнула в середину. Ні рецепції, ні світла… Я підіймалася сходами, поки вони не скінчилися. Переді мною простягся великий порожній коридор. Я пройшла ним до кінця і вже хотіла повертати, як раптом відчинилися двері і вийшов чоловік напідпитку з купою порожніх пляшок. Це був мій шанс. 

«Підкажіть, будь ласка, де тут адміністрація?» –  запитала я.

Він чухав потилицю і розгублено дивився на мене. Потім довго збирав слова докупи. Мені кожна хвилина була вагою золота, тому я вже хотіла махнути рукою та піти, але він нарешті сказав, що може подзвонити адміністратору і запитати про вільні місця. Із другої спроби розмова вийшла, але її результат був невтішним – місць немає. 

«Але ж я не можу тебе залишити ночувати на вулиці!» –  впевнено заявив він. «До того ж ти ще й з дитиною. Дивись, у нашій кімнаті ще чотири вільні ліжка. Іди за своїми рідними та за речами». Варіант ночувати в кімнаті з двома незнайомими чоловіками та ще й напідпитку – так собі. Але провести ніч у машині, а потім ще добу за кермом – гірше. З острахом я вирішила пристати на цю пропозицію. Але, коли ми з мамою та малим піднялися знову до них, нас чекав сюрприз. Чоловіки попросили ще одного товариша, який був сам у кімнаті, перейти до них і звільнили для нас
кімнату з двома ліжками! Так Бог потурбувався про кімнату для нас і вона знов виявилася безкоштовною!

А вже наступної ночі ми були в бабусі, подолавши шлях завдовжки 2500 кілометрів. І жодного разу з нами не трапилося нічого поганого. А якщо й були якісь питання, то Бог їх вирішував так, щоб усі дивувалися, що Він може зробити для тих, хто довірив своє життя Йому. Але це був ще зовсім не кінець мого шляху, як тоді здавалося мені.

Час минав. Мій чоловік був волонтером в Україні. Він вивозив людей із найгарячіших точок країни, снаряди інколи розривалися за 50 метрів від нього. Я хвилювалася за нього, а він хвилювався за мене. Бо країна, в якій ми перебували, теж була під загрозою вторгнення російських загарбників. І він став наполягати на переїзд в іншу країну. А це ще понад 2000 кілометрів шляху. Одного дня я погодилася на це. І стала підшуковувати тимчасову домівку для нас у тій країні. Виявилося, що одна з подруг уже живе там, вона допомогла нам знайти адресу, куди можна приїхати. Звичайно ж, як порядний водій, перед великою подорожжю я заїхала до сервісного центру. І відповідь стосовно мого автомобіля мене шокувала. Та й не тільки мене. Виявилося, що ще тоді, коли мій чоловік злетів із дороги в Карпатах (пам’ятаєте, я казала, що це важливо) у нас зламалася дуже важлива запчастина. У нас був пробитий радіатор охолодження і витекла вся охолоджувальна рідина. І машина не мала більше їхати! Але вона проїхала понад 2500 км! Як? Бог зробив це диво, знаючи, що я б не змогла полагодити машину сама ніде, як тільки в цьому місті. Обізнані, розумні чоловіки говорили між собою: «Те, що ми бачимо – це надзвичайне диво. Бог дуже любить тебе. Інакше це не назвати». Так мій Творець показав свою могутність навіть тим, хто й не замислювався про Його існування.

Машина була знов придатна до далекої подорожі й ми вирушили. Знов. Тепер я вже знала, Хто найголовніший і Хто йде попереду. Тому не дуже покладала надію на знайомого чоловіка, який якраз їхав у той бік, куди й ми. Але він теж став у пригоді. Бог подарував цього провідника, бо він добре знав усю дорогу, якою ми їхали.

Але найбільший сюрприз чекав нас на місці призначення. Коли ми вирушали, я думала, що ми будемо жити в людей і в нас буде лише одна кімната. Але, як же я здивувалася, коли побачила все, що Бог приготував для нас! Дві спальні, велика зала, нова кухня та ванна! Це повноцінна квартира з окремим входом. Так, подвір’я спільне. Але з ким? Ці люди виявилися для нас, як рідні. Таке відчуття, що я приїхала до своїх батьків. Мій син отримав ще одну бабусю і дідуся, якого в нього немає, а також дві тітки, дядька, сестер і братів. У нього є купа місця для дозвілля та чимало цікавих іграшок. І все це в обмін на те, що ми залишили.

Начебто все було гарно і про більше мріяти й не потрібно. Але, ви ж пам’ятаєте, що я розлучилася з моїм коханим? Йшли дні, тижні, місяці… Нас роз’єднувала відстань. Так, про нього наш Небесний Батько також турбувався. Дав і йому будинок та їжу. Дав йому велике служіння. Але… я відчувала, що частинки мене немає. У малого нема татуся. І я попросила лише ще одне у свого Тата – подарувати можливість моєму чоловікові приїхати до нас перед моїм Днем народження. Бог не проти виконати наші прохання і зробити подарунок. Минуло п’ять місяців. І Батько сказав чоловікові, що свою місію в Україні він поки що виконав і спокійно може їхати до своєї сім’ї. Він дав йому можливість виїхати, не порушуючи закон! За два тижні до мого Дня народження коханий був поруч. Хіба це не диво? 

Бракує місця, щоб описати все, що Тато зробив для нас за ці шість місяців війни. Але кожен день – це диво і подарунок від Нього. Так, можливо, в мене немає разючої історії, яка б набрала мільйони читачів. Але все, що сталося в моєму житті під час війни, теж заслуговує на висвітлення. Бо це – історія про те, як Бог став на декілька кроків ближчим, як я вчилася і вчуся довіряти Йому і бачити всі благословення, не забувати все, що Він робить для мене. Те, що я роблю для Нього та Його слави, – нехай залишиться таємницею, бо я маленька служниця. Але я не хочу, щоб залишалися таємницею ті справи, які Він зробив для мене та моїх близьких! Він турбується про маленькі дрібниці, важливі для нас, тому що
любить кожного по-особливому. Йому вся слава! І Він веде кожного окремим шляхом, але вчить нас через різні обставини, більше довіряти Йому, бути ближче до Нього, більше любити Його. І, навіть, якщо колись для того, щоб довести свою віру і довіру справою, мені потрібно буде віддати життя – я готова зробити це. Бо тільки так я зможу назавжди залишитися поруч із Ним.

16.08.2022