Він хотів би розповісти, але не міг, замикаючи контур мовчання, як пронизливий свист здавався смішним, поки не закричали перші поранені; як падали сосни під ударами вогняних кулаків і відчайдушно пахли смолою, як сталевий батіг шмагав гай уздовж і впоперек безперестанку, як темрява хтивим поглядом огортала згори і била, била, била фіолетовими спалахами і залізом. Як він стріляв, корчився і копав руками, а потім зрозумів та прийняв, що смерть – всього лиш затишна й тала вода. Відходив один і спотикався на трупах, здавалося, лише один і зостався. Потім знайшлося більше, поруч вибухали будинки і склалися в тоненьку лінію – заледеніла дорога, прошите уламками авто, регочучий даймоній, що їхав, спиняв, їхав, а очі в небі все гули і сталеві кулаки все били в асфальт. Потім із-за кущів плюнули вогнем великі калібри і прокляті очі замовкли, впали.

Мабуть, свої
скільки врятовано а де
байдуже
де де ти був
у мене рація вийшла з ладу
вантажте поранених
швидше бляха


У цю ніч російські штурмові групи не змогли пройти. Ворота Києва – гай в Мощуні – вистояли, Київ вистояв.

На війні історія твориться, тому історії на війні нема. Тіло чи залізо ворога – те саме, що і якийсь скіфський вершник. Ми ж не соромимося використовувати його череп чи речі в музеї, а був він людиною. Був, але історія померла. Солдати теж, як археологи, збирають трофеї в землі, але радіють менше. Так же певні місця випадають з історії. У цьому прифронтовому селі день і ніч одна – напівпрозора жовто-зелена осінь початку весни цього року. Час ділять на фрагменти прильоти реактивної артилерії або ракет (не надто часті). Тут нема місця для часу, він лишився всередині. Солдат, цей суб’єкт історії, як губка вбирає в себе час, накопичує всередині вогняний αἰών. Зараз ніч середини осені початку весни і той же весняний холод, лише одягнені ми тепліше. І той же вогонь айону всередині, помножений на вогонь вимушеного целібату, що іноді розриває вени табуном дрібних сатирів. І місяць, і зірки так само бурштиново й срібно ткуть фіолетову тканину, іноді зникаючи серед білих частих спалахів білого фосфору (не надто частих).

Я люблю дивитися на тварин у тепловізор. Часто трапляються собаки, лисиці, котики та зайці. Чомусь до зайців у мене особливе тепле ставлення. Це завжди теплий маленький силует на великому чорному просторі, така собі пухнаста свічечка полів. Сидить, здригається і не зрозуміло, це теплова сигнатура так виглядає, чи насправді заєць тремтить. Потім небо гуркоче і вже я сам перетворююсь у грудочку тепла, що зарита у землю. Звісно, воїнська етика забороняє порівнювати себе зі зайцем, але думаю, в час прильоту ракет навіть наймогутніший воїн сидів би зі зайчиком в обнімку – ніби хлопчик у застудному маренні обіймає плюшеву іграшку. Теплові сигнатури, золоті знаки на чорному папері.

Дощ усе перетворює на багно, воно множиться і заповнює собою всі поля, посадки, окопи, нори. Ми спимо, їмо, ховаємося і блукаємо в багні. Ми багно бойове, живе, але смертельно замучене. Ми знаємо, як смердить багнюка, як роз’ятрює рани і як липне. Ми грубо написані вогнем та олією на брудному і хворому полотні. Багнюка ловить нас і ловить міни, двояко змішуючи добро зі злом. Висмоктує наші сили, але маткою всмоктує смертельне залізо, скероване на нас. Можна сказати, що до окопного багна однаково причетні і добре начало, і злий деміург. З брудної матки бліндажа ми ініціюємося і народжуємося назовні – окопні тварини з тьмяни- ми червоними німбами. Це щоразу боляче. І на тлі багна просту­­пають грубі, досі приховані узори, перевернуті косі хрести на бліндажах і лопаторублені лики, що скаляться зі стінок окопів під час кожного удару танка. Страждання не очищає, а бруднить з ніг до голови. Особисто я читаю хлопцям вечорами вірші в темній і мокрій ямі. Іноді вони слухають.

Коріння пучками в’ється по стінці бліндажа, сягає вкритих брудом речей, зброї, людей, але не торкається їх. Мені здається, коріння не розуміє, хто і навіщо вторгся в його царство, такий вразливий і неповороткий. Коріння знає справжню землю та її силу, воно зневажає нас, заплутаних у лабіринті окопа. Коріння знає наші страх і тугу. Дрижить беззвучно та сиво над головою старечим волоссям, складається письменами та виразками мови, не призначеної для читання. Молода старість дерева тече в його корінні та капає мені на одяг. Повітря струменить над землею не змішуючись, а солдат змішується з землею, але не з повітрям; зате чистить автомат, щоб породити вогонь. Первісна алхімія.

Обстріли почалися о сьомій ранку й досі продовжуються. Кілька разів на хвилину чутно глухі виходи, а потім свист і шипіння. Іноді прильоти поруч, іноді дуже далеко. Я лежу в бліндажі і уява малює розпечену сітку траєкторій, врізану в застиглий ландшафт мишачого царства непожатих полів; у візерунок посічених насаджень, на яких легко зустріти контуженого духа чи пса, але не людину, де на окраїнах гниють міни, сумки, банки, патрони, бинти з кров’ю, гноєм і хто знає, з чим ще; в клубок окопів, подібний до переплетіння китових органів зі шлунком бліндажа й тими, хто в ньому спить. Я пригадую шматочки льоду з кривавими ягодами, що почали падати на бруствер за п’ять хвилин до обстрілу, коли сонце пригріло гілки, що прикривали позицію. Лід кришився, тріщав, падав на земляний вал перед очима, танув, залишав на чорній і коричневій землі мокрі лінії й червоні ягоди. А потім почали стріляти, закінчилася зміна, я лежу в череві бліндажа, вислизнувши зі сітки снарядів як мудра риба і граюся, перебираючи в умі шматочки льоду, кроваво-червоні ягоди.

Тепло в окопах зимою – це валюта. Скорше навіть не валюта, а золотий запас, що надає валюті цінності – патронам, сну, їжі. Запас, пов’язаний у всіх своїх форматах із лезами вогню, але хіба золото не вогонь? Голодний вогняний запас, його завжди недостатньо, він завжди потребує поповнення. Життя і свободу ми цінуємо більше ніж гроші, більше тепла, але поки зігріті хоч трошки, поки рахунки якщо не оплачені, то розморожені. Все тепле маркується як своє і рідне, від газового пальника і самонагрівальних хімічних устілок, до брудної тісноти людей, що сплять покотом. Не можна зрадити теплу, як не можна зрадити повітрю. Ми приручаємо вогонь, а вогонь – нас. Він розкривається на залізному вістрі пальника небанальною метафорою квітки, він розкривається чимось дружнім та особистісним, коли ми простягаємо до нього скоцюрблені льодяні пальці. У пульсації зелених, жовтих, синіх відтінків і стінок рожевого розкривається плинність форм. Метафоричне, жіночне горіння ероса – і вогонь перепалює метафору; реальне горіння пороху в патроні – якщо трапився найстрашніший бій – стрілецький, близький; отруйний, але теплий дим окопної свічі, такий же, як і на війні 70 років тому. Жар приходить рятівно зсередини сплеском страху й радості від близьких прильотів, і знущально від звуків, що нагадують близький приліт. Різко прошелестить птах, скрипне дерево, зашурхотить одяг і обпече зсередини, кине на бруствер чи в калюжу багна одним ривком, а потім безнадійно доведеться обтрушувати одяг, сушити його частинами над пальником, рятуючи вогнем, від вогню, для вогню.