Я – філолог. Не воїн, не волонтер, не активіст. Іноді здається, ніби єдине, що вмію, – це годинами працювати з текстами, вишукувати в них «таїну буття», пам’ятаючи, що «спочатку було Слово». Тиша, спокій і шурхіт літер на сторінках мали б бути найбажанішою, найприроднішою атмосферою для мене. Однак…

Я – вершниця. Не олімпійська чемпіонка, уже навіть не спортсменка, але людина, чиє життя нерозривно пов’язане із цими благородними створіннями, а значить, приречена на рух, швидкість і куряву далеких доріг.

Історія мого життя, напевно, могла б стати основою для чудового пригодницького роману в стилі Йогансена, але колись
близький мені авангард став віддалятися. Натомість згадуються тексти літератури давньої – мудрі, як сизі очі коня, і сповнені сенсів, прихованих між хитромудрих буквиць. Звісно, опис мандрів, які почалися 24 лютого, навряд чи нагадуватиме святі ходіння, та все-таки це буде твір паломницький, адже шлях, пройдений за останні шість місяців, – це не просто відстань на карті, а початок дороги вглиб, до джерел, до себе…

 

24.02.2022.

с. В’язове, Конотопський р-н.

08.30. Маршрутка № 11. Швидкість – 6 км/год.

 

Я біжу. Точніше, хочу побігти, іноді навіть долаю кілька метрів підтюпцем, але важкенький рюкзак за плечима та бабуся, яка вирішила мене проводжати, змушують переходити на крок. На перший погляд, нічого особливого: я, як завжди, ледь не запізнившись на електричку, заскочу до останнього вагона й поїду до рідних Сум опрацьовувати діалекти, зібрані під час студентської практики в селі. А за кілька днів гайну врешті-решт до славного міста Острога – треба ж показуватися в академії між пандеміями.

На перший погляд, усе як зазвичай… Хіба з тією різницею, що я не запізнююся: сьогодні прокинулася завчасно, ще до будильника. Телефонний дзвінок змусив розплющити очі. На зв’язку була моя давня знайома із криком:

– Катерина, у нас война! Киев бомбят! В Краснополье танки!

– Угу, по вас, мабуть, їдуть. Ви ж так на путіна чекали, – кидаю слухавку й перевертаюся на інший бік, сподіваючись ще хоч трохи подрімати.

Та заснути знову не можу, бо… раптом правда? Інтернет у В’язовому – гість рідкісний, тому вмикаю телевізор, а там…

Похапцем закидаю найнеобхідніше в рюкзак. Бабуся метушиться навколо, вмовляючи їхати разом обіднім потягом. Я у відповідь вмовляю її збиратися й виїжджати зі мною зараз. Ми обоє вперті, кожна прийняла рішення для себе…

Тому зараз я біжу. Намагаюся бігти. Ніби електричка від цього прибуде швидше, якщо прибуде взагалі. Вона ж їде з Києва…
Дорогою телефоную своїм – у Сумах поки тихо, у Миропіллі, де залишила свого коня, чути вибухи, але далеко. Господи, хоч би йшов той потяг…

 

24.02.2022.

Білопілля.

12.00. Потяг «Ворожба – Суми». Швидкість – 60 км/год.

 

Київська електричка доїхала до Ворожби; сподіваюся, приміський потяг до Сум, у який щойно пересіла, прибуде також без пригод. 

Сидіти у вагоні майже неможливо. Особливо, коли думки обганяють переповнений дизельок, даючи йому величезну фору. Зате є можливість вирішити, куди рухатися далі. 

Мій телефон розривається від численних повідомлень – здебільшого від одногрупниць. Усі хвилюються. Подруги з Рівненщини кличуть до себе. Я також хвилююся. Соромно зізнаватися, але думаю не про близьких чи друзів, а про коня, якого залишила на фермі у прикордонні…

У вагоні запах поту й паленої гуми. Безперестанку вібрує гул людських голосів. Хтось перебирається поближче до цивілізації, бо «як уб’ють у наших хащах, то потім ніхто й не шукатиме»; хтось «лише забрати речі й на Западну». Люди ще не знають, що цей потяг останній…

 

25.02.2022.

Траса «Суми – Миропілля».

10.30. Велосипед. Швидкість – 10 км/год.

 

Раніше нам казали: коли надходить час Х, кожен має лишатися на своєму місці. Лікар – приймати пацієнтів, пекар – пекти хліб, військовослужбовець – тримати зброю… Коли людина на своєму місці, вона спокійно й виважено робить те, заради чого прийшла
у світ, стоїть твердо й непорушно, до останнього…

Мені місце в Сумах навряд чи знайдеться, тож я знову в дорозі. Учора ввечері, поки проспектом Лушпи по-хазяйськи роз’їжджали російські танки, а сумська тероборона зупиняла окупантів біля артучилища, я (свята філологічна витримка!) ще дописувала звіт практики. А, завершивши, урочисто оголосила, що назавтра їду у своє прикордоння до коня. Ми ж відповідаємо за тих, кого приручили. Ну, і ще одні руки на стайні ніколи не бувають зайвими, тому відпускайте кіннотника крутити коням хвости.

Як не дивно, батьки відмовляти не стали. Я вкотре за останні дні зібрала рюкзак. Окрім ноутбука й томика Хвильового, там помістилося небагато. Що ж, буде легше крутити педалі… Так-так, автобуси скасували, і зараз на мене очікує 40-кілометрова велосипедна прогулянка.

До кінця міста їхати легко. Останні дні лютого видалися теплими, слизота на асфальті майже зійшла. Про хворобливу зиму в камінних джунглях нагадує лише морозний вітерець, що обпалює легені, але до нього швидко звикаю.

Рух на дорогах майже відсутній. Вулиці принишкли в напруженому чеканні. Лише на виїзді з міста траса пожвавлюється: усі, хто може, намагаються вирватися з напівоточених Сум. У найближчій лісосмузі машини пригальмовують. Дехто зупиняється, дехто продовжує їхати, ніби крадучись.

Від вітру в мене сльозяться очі, тому не зразу можу розгледіти громіздкі силуети, приховані між чагарників. Тільки десь на підсвідомості закалатав тривожний дзвоник: небезпека! Танки помічаю вже тоді, коли повертати назад надто пізно. Чотири темно-зелені машини, що приїхали сюди не залишити каменя на камені… Чорняві хлопці біля них (здається, мої однолітки), які навіть російською розмовляють з акцентом, пронизують мене насмішкуватими поглядами, погладжуючи автомати.

Я ніколи не була людиною, наближеною до релігії, тому єдине, що встигаю подумати: «Господи, у мене ж кінь... Як він сам буде?» І чомусь починаю прокручувати в голові старослов’янську абетку, завчену ще на першому курсі. Викладач, здається, казав нам, що це теж була молитва – філологічна…

На диво, тілом розливається впевненість. Із кам’яним обличчям проїжджаю повз окупантів. Зупиняюся вже в селі за блокпостом, щоб перевести дух. На мить підіймаю голову до неба й
сталево-сірих хмар, що клубочаться, неначе дим. Коротке «Дякую!» – і знову зриваюся, шалено натискаючи на педалі.

Знову сльозяться очі, але мені байдуже: цю дорогу знаю до найменшої латки на асфальті. Жену щодуху. Поки стане снаги. Я знаю, що на мене чекають… Кожного з них я могла б упізнати із заплющеними очима. Вічно сонний Зьома, якого не змусиш поворушити копитами. Схожий на китайського дракона Інгуш, котрий аж занадто вислужується перед вершником. Ольфія та Опора, дивлячись на яких, хочеться випити валер’янки. Ослик Зигзаг, що будить мене рівно о 6 ранку. Борис, котрому – єдиному з усіх – можу довірити своє життя, коли… А втім, нехай не доведеться!

Тому – вперед. Утома у м’язах дасть про себе знати пізніше. Можливо, останні кілометри йтиму вже пішки, та зараз мушу набрати розгін…

 

16.03.2022.

Миропілля.

11.00. Кінь, який більше нагадує Колобка. Швидкість – 20 км/год.

 

Зима вирішила надолужити втрачене, і березень запорошив світ снігом. Борис, радісно пофиркуючи, дріботить між кучугурками. Я намагаюся притримувати його, адже під снігом підступно ховається льодова кірка, але коник лише скоса зиркає на мене своїм розумним оком. Що ж, йому я довіряю, як нікому іншому. Борис – це вже знаю напевно – не зіб’ється з наміченого маршруту, навіть коли з боку росії (а в нас до кордону лише 2 км) летітимуть ракети.

У Борі на ногах яскраво-сині бинти, під сідлом – вальтрап у тон. Ще б пак! Сьогодні наш перший від початку війни променад селом. Вибралися в гості до моєї подруги Ані. Усюди на снігу переливаються сонячні брижі, морозець майже не відчутний, отже, буде гарна нагода покатати Аніних дітлахів. Треба ж якось віддячити їй за те, що дає користуватися бойлером і пралкою – усім тим, чого на наших конюшнях не водиться.

Узагалі, Аня постійно пропонує переїхати до неї. Мовляв, навіщо мені здалася та маленька кімнатка без жодних зручностей? Але я, сміючись, відмовляюся. На стайні я завжди при справах: із самого ранку виводжу коней на прогулянку (постійно забуваю вдягнути рукавички й потім пів дня сварюся через обморожені пальці); в обід годую всю живність, роблю запас води на випадок, якщо орки знову пошкодять електромережу, а по обіді – обов’язкове тренування. До кімнати заходжу надвечір, кидаю в пічку в’язку дров – лише щоб набрати пару абзаців курсової і заснути. Те, що зовсім скоро це примарне тепло виповзе крізь шпарини, мені навіть на руку: від холоду швидше прокидаєшся вранці, не ризикуючи заспати.

Про побут, звісно, я нечасто згадую в розмовах. Кажу просто, що тут почуваюся потрібною. А під фиркання коней за стіною дуже солодко і спокійно спиться…

А Борис, одначе, геть розійшовся – ось-ось перейде на галоп. Агов, друже, ми вже приїхали, не налякай дітлахів! Де тут у тебе кнопка «Стоп»?..

 

18.04.2022.

Траса «Суми – Миропілля».

06.20. Приміський автобус. Швидкість – 40 км/год.

 

Слава Богу, Сумську область звільнено!  Три дні тому відновили рух транспорту, і знову запульсували капіляри доріг, які з’єднують нас із великим світом. Я без зайвих роздумів заскочила до старезного неповороткого автобуса й приторохтіла до рідного міста. Треба ж показатися батькам, що ціла й неушкоджена. 

А вдома – рукавичка. Запаси на випадок «а раптом знову?», пошуки роботи, метушня й постійне обговорення новин… 

У місті – рукавичка. Люди снують від дому й додому, забуваючи, що дому як такого можуть і не застати. Уночі: тривога! тривога! тривога! тривога! тривога! тривога!

У місті – фарс. 

Мої колишні однокласники вже знають, як зупиняти танк.

Моя колишня симпатія вивантажує фотки на гойдалці й каже, що він за «мір». «Рускій», звісно ж…

Моя колишня компаньйонка в їзді стверджує, що Буча – «постановка» й українці самі винні. Агов, де там дають «Оскарів»? У нас іще Маріуполь та Харків на підході…

Більше трьох днів у Сумах я не витримала й узяла квиток назад. Яку полегкість відчуваю зараз, підлітаючи поміж сумок у приміському автобусі! Швидше би проминути всі блокпости й дивитися у вікно, як наближаються миропільські гори. Тогоріч ми з Борисом їздили там, збираючи суницю, а тепер вони похмуро височіють над селом, оберігаючи кордон, лінія якого пролягає між їхніми схилами. У багряних променях призахідного сонця вони несказанно нагадують Голгофу…

 

05.07.2022.

22.00. Потяг «Суми – Івано-Франківськ». Швидкість – 100 км/год.

 

Свист потяга, неначе здавлений крик, розриває нічну темряву. У вагоні гасять світло, та заснути не виходить – занадто душно, занадто людно, занадто накурено. Усі, хто зі мною в купе, – їдуть на Захід. Ось цей чоловік – додому з передової. Ось ця родина – шукати кращого життя за кордоном.

Я також по краще життя, але не до кінцевої – лише до Тернополя, на роботу. Можливо, на кілька тижнів, а можливо, урешті-решт зупинюся там… Заплющую очі, слухаючи стукіт залізних коліс. Тук-тук – тук-тук, тук-тук – тук-тук, тук-тук – тук-тук… Підсвідомо вираховую інтервал від «вильоту» до «прильоту» – цей горезвісний відрізок часу…

«Га́ряче» в Миропіллі стало вже тоді, коли окупанти забралися геть із Сумської області. Та надто їм полюбилося наше прикордоння – чи не щотижня в новинах згадують назву села. І згадки ці не веселі.

Коні до вибухів звикли швидко. Мій Борис іноді навіть не відривається від їжі – тільки водить вухами в бік розривів. Але життя на стайні наче завмерло. Через безкінечні повітряні тривоги керівництво скасувало катання діток у міському парку. Люди на уроки
верхової їзди також не приїздять – манеж заростає травою. Вичерпалися всі ресурси, щоб утримувати Бориса.

І раптом – несподівана пропозиція роботи на Тернопільщині. Я зірвалася, майже не роздумуючи. Зрештою, маленьке село між горами, праця з новими кіньми й час, щоб розібратися в собі, – саме те, що зараз потрібно. Хіба трохи неспокійно за Бориса, але жену геть усі бентежні думки. Це ж найрозумніший кінь, який колись траплявся на моєму життєвому шляху…

Напевно, усе-таки треба заснути, бо дорога попереду ще дуже й дуже довга. Дістаю із незмінного рюкзака спальник і кладу під голову: вечірня задуха швидко перейде в нічну прохолоду. Чомусь знову згадую ту абеткову молитву: аз, буки, віди…

 

25.08.2022.

Миропілля.

11.00. Ліжко. Швидкість – 0 км/год.

 

Нарешті я спинилася. Повернувшись після мандрів, лежу на ліжку у своїй кімнатці й лічу тріщини на стелі – від часу й вологи. На початку війни знайомі жартували, що ця стеля тримається на Божому слові й посиплеться від першого ж «прильоту». А он воно яке – Боже слово, жоден уламочок штукатурки не впав.

Зараз моє життя нагадує цю потріскану стелю. На Тернопільщині я довго не затрималася. У Миропіллі чітко дають зрозуміти, що нам із Борисом більше не раді. Та й мало приємного в тому, щоб лежати, гадаючи: прилетить – не прилетить…

Так, я спинилася, але ця довгоочікувана зупинка мене не тішить. Запевняю саму себе, що стою на низькому старті, готова будь-якої миті зірватися учвал. Лишилося тільки вирішити – куди? Ось лише впорядкую свої дорожні нотатки, а з ними й усе, що накопичилося в душі. Від 24 лютого я ж іще нічого не перенесла на папір… 

 

На цьому опис своїх мандрів закінчую. Звісно, моя зупинка не кінцева, але майбутня подорож матиме зовсім іншу історію.

Можливо, цей есей мало нагадує давні ходіння? У ньому немає святих місць, осяянь, сходження Благодатного Вогню? Але ця війна змусила зрозуміти, що…

Будь-яке місце, куди ти потрапляєш і робиш свою справу, –
святе.

Будь-яка людина, яка не злякалася й не відвернулася, – блаженна.

Будь-яка прожита мить, будь-який прожитий день – благословенні.

А Бог – Він усюди. І завжди. У поїздах, автобусах, машинах. На блокпостах, у підвалах чи маленьких кімнатках. Супроводжує і направляє невидимою рукою, щоб кожен дістався до свого пункту призначення і зробив те, що належить зробити, – нехай це просто погодувати коня чи написати рядок.