День 1

Зібралась, як завжди, на роботу. 2,7 км пішки до офісу. Час для ідей та думок. Про що я тоді думала? Що в суботу піду до «Епіцентру», щоб купити землю та горщики для квітів. І нарешті зможу їх пересадити. Зазирну і в ТЦ «Лавина», щоб прицінитися до весняних пальт та легких курток. Що завтра на роботі має бути стратегічна сесія.

Ввімкнула музику, щоб зупинити лавину думок. Поставила одну зі своїх улюблених пісень – HIStory Майкла Джексона. Вона мене завжди мотивувала. Але того ранку замість слів про мотивацію чула інше:

«Скільки ще людей мають прокричати

Пісню болю та горя по всій землі?

Як багато дітей має померти?..»

Ця пісня і ці слова вперше викликали сльози.

Дивно якось їхали машини, а біля банкомата – черга з 20 людей. «Одного ранку я можу прикинутись і не знати, що вночі
почалася війна», – виникла думка. Відмахнулася від неї. «Це через те, що Путін визнав Л/ДНР», – вирішила і повернула до офісу.

Зайшла, як завжди, на перший поверх бізнес-центру. Глипнула на годинник: 8.28. Отже, не запізнилася. Вчасно прийшла. Привіталася з охоронницею, яка сиділа на дивані. Відчинила двері до сходів, щоб піднятися на 4 поверх, як вона мене гукнула:

– Дівчино, ви на роботу?

Мене це здивувало. Жінка недавно тут працює, але вже знає мене. То чому питає, чи я тут працюю?

– Так, я тут працюю, – відповіла.

– Вам точно сьогодні на роботу? Бо більше нікого нема.

– Так ще ж 8.30. Всі на 9.00 приходять, – безпечно відказала я, трохи нервуючи, бо через ці розмови запізнюся.

– Вам сказали сьогодні виходити? – перепитала вона ще раз.

І тут я почала щось підозрювати:

– А хіба щось сталося за ніч?

І от тоді я почула те, від чого душа стислася від жаху:

– Росія о 4 ночі напала на нас.

– Як?! – не вірила. Просто не могла повірити. Це якийсь жарт, помилка. Такого не може бути. Ця жінка щось переплутала. Не може бути війни. Росія не може напасти на нас!

– Бомбили Київ, Харків, – докинула інформації. – То вам точно на роботу?

– Не знаю…

Руками, що божевільно тремтіли, дістала телефон і зайшла на робочий портал. «Сьогодні на роботу не виходимо. Подальші дії – через керівників відділів». Це повідомлення викликало більше запитань, ніж відповідей. Може, ми працюємо сьогодні віддалено. Завтра, мабуть, скажуть на роботу йти. Що взагалі сталося вночі, доки я спала?!

Я піднялася в офіс, щоб забрати зарядку. Подивилася на записник, ноутбук, навушники, чашку, на свій стіл. «Це недовго, я скоро повернуся. Хай залишається тут», – вирішила. Залишившись сама, ледве не розплакалася. Величезним зусиллям волі змусила себе не плакати, не істерити від страху. Якщо це справді війна, то все спалять, пограбують, зґвалтують! Цього просто не може бути! «Може, все не так страшно, як сказали», – ця думка частково заспокоїла мене.

– А що все-таки сталося? – спитала я, ніяк не в змозі повірити, що Росія могла нас бомбити.

– Росія вночі бомбила всі прикордонні міста, – була відповідь.

Мабуть, обличчя видавало всі мої емоції: жах, відчай, безпорадність і бажання розплакатися. Бо охоронниця сказала:

– Тримайтеся. Як і ми тут будемо триматися.

Але триматися було важко. Особливо, коли подзвонила до мами в Чернігівську область, а вона – поза зоною. До того ж, обидва номери! Невже вдарили і там? Вимкнули мобільний зв’язок? Чи моє рідне місто – зараз уже руїна? Подзвонила тітці. Якщо і в неї те саме…

Але вона відразу відповіла.

– У вас все добре? – моє перше питання.

– Так, а у вас? Кажуть, Київ уночі бомбили. Ти чула?

– Не чула. Так, а що сталося?

Я питала і питала це, бо не могла повірити у жахливу правду: на нас напали, у нас – війна.

– Я ще не дивилася новини, – сказала тітка. – Сама шокована і не хочу рознервуватися ще більше.

– А мама?

– Я щойно з нею говорила.

У цей момент мені подзвонила мама і я перемкнулася на неї, з полегшенням слухаючи її голос.

Ввечері вперше почула вибухи. І зрозуміла, чому я не чула їх уночі. Якщо не знати, що це, то здається, що то грім чи феєрверк. Мій сонний мозок вирішив, що ці звуки безпечні, і не розбудив. Так само не розуміла їх і моя кішка – лізла до вікна дивитися, що ж там відбувається.

Перший день – неначе три дні прожила без сну та їжі.

День 2

Купила те, що необхідно для тривожної валізки. Пішла додому. Біля будинку на смітнику помітила коробку з квітами. Хтось викинув. Мені шкода їх. Замерзнуть. Але ліфт вимкнений. Підійматися аж на 19 поверх. Як я занесу і продукти, і квіти у глиняних горщиках? «Якось», – вирішила і забрала. По черзі на 2–3 поверхи заносила то продукти, то квіти. Зупинялася, відпочивала. Підіймалася, мабуть, хвилин 40. Розібрала пакет із продуктами, перевдягнулась і лягла спати, повністю виснажена. Попередню ніч майже не спала. Тож тепер вирубилася.

День 3

Підхопилась о 7.50 від вибухів. Схопила кішку, телефон – і до ванної. Дві стіни в квартирі – лише там. Там я просиділа годину, доки не стихли вибухи.

Поснідала і заходилася складати тривожну валізку – одяг, білизна, гроші, продукти, документи, павербанк. Повільно і вдумливо. Увесь час грякало. На третій день я вже звикла до цих звуків. Не здригалась і не лякалася. Нема сирени – отже, безпечно. Хіба не так?

Ввечері подзвонила знайомій в рідне містечко, привітала із Днем народження. Побажала миру. Відтепер це єдине бажання – миру і безпеки.

День 4

Мій день почався із сирени. Як і вчора: кішку, ноутбук, телефон – і до ванної. Читала новини. Усвідомила, що на четвертий день звикла до такого графіка: підйом о 8 від небезпеки, відбій о 12, якщо тихо.

Під час сніданку подзвонила мама, сказала: щойно через моє місто пройшла колона. Російська колона. Тієї ж миті я написала про це в чат-бот ЗСУ. Мама спокійно на це дивилася. А от тітку розсіпало. Тому зателефонувала їй і допомогла заспокоїтися за допомогою технік розслаблення та дихання.

День 5

Побачила відео, як танки сунуть через площу мого рідного міста. Розплакалася.

Ввечері подзвонив господар квартири. Сказав, що зустрінемося в мирний час і поговоримо про оплату оренди. І ще запропонував дзвонити – як буде потрібна допомога чи просто поговорити. Така підтримка настільки цінна…

День 6

Зайшла на корпоративний портал. Директор написав, що виплачуватиме 50% зарплати – доки вистачить коштів на рахунку компанії. Для мене це означало, що після закінчення війни компанія, найпевніше, збанкрутує. І я залишуся без роботи. У ту мить так захотілося додому! Не на Захід, не у Львів чи Тернопіль, не закордон. А додому, на Схід. Але туди не ходять ні автобуси, ні електрички.

День 7

Перерахувала ковідну тисячу на допомогу ЗСУ. Знайшла вірші про Україну для постів у ФБ. Людей це підтримує. Слово справді може бути зброєю.

День 8

Знайома росіянка запрошує мене до себе, в Краснодар. Вона справді не розуміє, що для мене це – як запропонувати сховатися в фашистській Німеччині в 1941-му.

День 9

У ВК мені написала росіянка, що в Росії все заблоковано, ніякої достовірної інформації. Подякувала, що я хоч щось пишу на своїй сторінці. Поки що там лише пост про підтримку України Данканом Джонсом та інформація про Енергодар. Тому вирішила публікувати новини. Написала про Харків, Чернігів, Бучу, Ірпінь, додала відео та фото. Пораділа, коли пізніше побачила чимало переглядів, лайків і перепостів. Отже, росіянам справді важливо знати. Хоча б деяким.

Співадмін групи, присвяченої Девіду Боуї, спитав, чи не проти я, якщо він поститиме в групі інформацію про війну. Я – за. Нехай усі дізнаються. Там понад 40 тис. учасників.

День 10

Ніч минула тихо. Але вранці знову почали стріляти. Це вже не викликає страху. Втомилася боятися. Зайшла в соцмережі, переглянула новини за ніч. Запостила у ВК мітинги в окупованих Херсоні, Бердянську та Мелітополі, обстріл Білої Церкви, про зелений коридор у Волновасі, який розстріляли.

День 11

Сусід повідомив, що лінія фронту може за 1–2 дні зміститися і проходити через наш район Києва. Сказав – якщо дійсно буде так, то підемо до його батьків. Я дуже вдячна йому за це.

День 12

Постукав сусід:

– Треба йти сьогодні-завтра. Бо потім може бути пізно. 

Вирішили виходити завтра зранку.

Наступні години збирала речі. Це так складно: визначити, що потрібно брати. Є практичні речі, що знадобляться. А є ті, що дуже дорогі серцю. Бо я можу сюди більше ніколи не повернутися. Хотілося плакати, але не плакала. Треба сил і ясного розуму.

Біля ТЦ «Лавина» стався вибух, щось горить. Це за 2 км від мене. Мабуть, справді треба йти.

Лягла спати, бо нарешті настала тиша. Дуже сподіваючись, що завтра нікуди не підемо. Але за три години знов почало бахкати.

День 13

8 березня. Зовсім не свято. Дивно святкувати, коли навколо війна.

20 хвилин ловила кішку, яка категорично не збиралася полишати обжиту територію.

А потім почався довгий і виснажливий шлях завдовжки 16 км через блокпости і завали, під густим снігом. Ми добиралися 5 годин. Зморилися. Прийшли, пообідали і я вирубилася. Все тіло боліло.

Потім знову лягла спати. Але не могла заснути. Така шалена неймовірно незвична тиша…

День 14

Так і не змогла заснути. Кішка всю ніч лазила всюди. Я боялася, що вона щось зламає чи розіб’є. Їй тут не подобається, проситься додому. А я… Голова тріскається від безсонної ночі. І від телевізора, що кричить із раннього ранку до пізнього вечора. Я не можу й на мить залишитися на самоті. Люди хороші, але так складно жити в постійному шумі, тісноті…

День 15

Прокинулась о 6.00, бо в цей час встають батьки Сергія. Вони збиралися на діаліз.

Після того, як батьки Сергія пішли, я знову заснула. І нарешті виспалася. Гріло сонечко у вікно. Кішка поряд. Спокійно і тихо. Піднялася на початку 12-ої. Розкіш! З першого дня війни так пізно не вставала. 

Ввечері написав чоловік, який вчився в Ніжині приблизно в одні роки зі мною. Його привітання «Слава Україні!» лягло теплом на серце і душу.

День 16

Подруга написала:

– Холодно, неначе весна не хоче приходити через війну.

А я думаю, що погода допомагає нашим бійцям. Хоча серце крається, бо нині тисячі людей без опалення у підвалах.

День 17

Перед обідом вийшла прогулятися. Поспілкувалася з рідними і знайомими.

ФБ показав спомин – мій пост від 12 березня 2020 року. Фото зі студентських років, де ми веселі, щасливі, безтурботні. Оновила, щоб хоч на мить я і мої знайомі занурилися в мирні часи.

День 18

День почався пізніше аж на дві години. Щастя поспати хоч трішки довше. Сусід вчора їздив додому, перевіряв, як там. Сьогодні повернувся. Не дуже тихо. Вночі знову вибухи.

– Думаю, ще 2–3 тижні там буде шумно, – повідомив Сергій.

Тобто, нам жити у його батьків ще 2–3 тижні? Хоча раніше ми говорили про 1–2 тижні. Жити тут місяць – забагато. Ні вони, ні я не розраховували на таке.

Вперше бачу таку сім’ю. Де подружжя не лається, де ласкаво звертаються одне до одного, де турбуються одне про одного, допомагають. Де нема мовчанки. У цій сім’ї справді панує любов.

День 19

Відчула потребу читати. Щоб відволіктися, забутися. Знайшла Саймака. Колись зачитувалася «Резервацією гоблінів» і «Світом-цвинтарем». Але зараз оповідання не зайшли. Єдине, що зайшло, – антиутопія.

День 20

Батьки Сергія засмутилися новині, що ми незабаром підемо. За цей тиждень ми стали частинкою життя одне одного. І можемо більше ніколи не побачитися. Вони прийняли мене і добре поставилися. Але жити тут тижнями я не можу.

Рада, що з Маріуполя хоч трішки вивозять людей. Я й уявити собі не можу, як там жити. Сподіваюся, що й не доведеться пізнати на власному досвіді.

День 21

Вчора мені нарахували зарплату. Справді 50 відсотків. Але це краще, ніж нічого.

Послухала промову Зеленського перед парламентом США. Від ролика «Захистіть Україну» навернулися сльози. Хотілося розплакатися.

День 22

Поснідала, попрощалась із Сергієвими батьками. Подякувала, що прийняли. Допакувала речі і о 8.00 ми вийшли.

На Вернадського залишила кішку із Сергієм і побігла до офісу – полити квіти і забрати свої речі. Думала, що впораюся за 10 хвилин. Але охоронець довго шукав ключ. А я не змогла згадати дату.

– Яке сьогодні число? – спитала в нього, бо потрібно відмітитися в журналі.

Пауза. Кожен із нас думав про 22-ий день, а не про 17 березня.

Піднялася на 4 поверх. Полила квіти у всіх кабінетах. Забрала навушники, зошит і кардиган. Бо вже сумніваюся, що повернуся сюди колись. І – чи вистоїть будівля.

День 23

За вікном грюкало, та навчилася не зважати. Далеченько.

Подзвонив Алішер і я розповіла йому всю правду про цю війну. В Узбекистані заблокували українські канали. Лише російські показують. Тому сказала, що ми не здаємося, що рашисти стріляють у мирних, що в нас нема і ніколи не було хімічної чи біологічної зброї. Добре, що повірив мені, а не телевізору.

Коли Алішер спитав, чому вони на нас напали, я зависла. Усвідомила, що не маю відповіді. Щоб ми не вступали в НАТО? Бо путін хоче відновити СРСР? Бо ненавидить українців? Чому? Я не знаю причин. Хоча це і не так важливо. Важливі зараз не причини, а наслідки.

Заповнила кілька анкет для волонтерів. Розмістила в групі оголошення про пошук роботи. Вказала, що можу писати тексти українською мовою. Я хотіла б писати тексти, що дають надію на перемогу, запалюють бажання боротися, розповідають корисні речі.

День 24

Прокинулася пізно. У нас – тиша, хоч і не повна. Це – далеке, ледве чутне грякання. Наші явно вибивають їх з-під Києва. Хочу знати, що це так. Хочу вірити, що незабаром – перемога.

День 25

Написала однокласниця: з Броварів дісталася до Борзни власною машиною. 5 годин їхали замість 2. Шлях безпечний. Ходить автобус. Їду!

День 26

В АТБ купила корму для кішки і землю. Завтра пересаджу квіти. Хоч чимось займуся, доки триває дводобова комендантська година.

День 27

Пересадила квіти. 1,5 години роботи. Усвідомила, що під час процесу почувалася спокійно. Руки працюють, голова звільнена від думок.

Вийшла на загальний балкон. Так тепло на вулиці! У горщику зацвів барвінок. Красиво. А от місто… Над ним здіймалися два стовпчики диму – південь Києва. З мого східного вікна в квартирі я теж бачу величезну хмару диму. Оболонь? Піднялася на 24-й поверх. На сходовій клітині з північного вікна – ще один стовп диму. Найпевніше, захід теж горить. Тільки не можу побачити.

День 28

Мене розбудила сусідка дзвінком о 8 ранку. Почула, що я сплю, і зітхнула полегшено. Отже, будинок цілий. Бо десь прочитала про попадання у Святошинському районі.

Пішла в магазин. Туди привезли тости! Купила тітці сигарет. Недешево вийшло.

День 29

Збирала сумки. Перед цим знову сходила у магазин – купити трохи котячого корму, бо у Борзну не привозять. Легко визначити, що брати із продуктів. Те, чого там нема: крупи, макарони, молоко, котячий корм, туалетний папір. А от що брати з речей? Перепаковувала кілька разів. Врешті взяла мінімум одягу. Віднесла Сергію хліб, яйця. Виставила квіти у під’їзд, попросила поливати.

День 30

Через місяць війни я їду додому. Нарешті!

Встала на початку сьомої, зібралася. Сергій допоміг із сумками.

На повороті на Паладіна перед нами зупинилася машина – водій запропонував безкоштовно підкинути до Святошино. Я сіла й поїхала. Володимир запропонував медсестрою в шпиталь із проживанням або – до Польщі. Його знайома везе кількох котів і є ще один білет. Але я хочу додому. Перед тобою – відкриті двері майже будь-якої країни світу, а хочеш тільки додому.

В електричці тихо, за вікном – спокійне місто. Ніби й нема війни. Година спливла швидко. Ось уже й Дарницький вокзал. 10.33. На таксі до Лісової.

А звідти – довга дорога. Відразу за Києвом повернули на північ, щоб оминути Бровари. Від ям і крутих поворотів мене почало нудити. Кішка закачалася ще швидше. Кричала, доки не виїхали на трасу за Козельцем. Туди ми добиралися вдвічі довше, ніж зазвичай. Трішки рівної дороги, а далі – знову селами біля Вертіївки, адже там підірвали міст.

Дорога зайняла 4,5 години замість 2,5 за мирного часу. Зате безпечно. Десятки блокпостів. Хтось перевіряв лише водія, а
хтось – нас усіх. Сліди гусениць на асфальті, заміноване поле, ящик із коктейлями Молотова, сховані БТРи і танки. Все це – не страшно. Страшно, що у нас – війна.

Додому потрапила на початку шостої. Виснажена, голова болить. Обійнялися з мамою.

Мамі привезла халву і тости.

– Де ти їх взяла? – вона зраділа.

Тости. Звичайні тости принесли величезну радість.

 

1. P.S.

Війна і далі триває. Я довго вірила, що все це швидко закінчиться. На 63-й день остаточно усвідомила, що це – надовго. І змирилася з перспективою життя у війні. І почала його будувати. У мене вперше за ці місяці з’явились плани не на один день.

Я вважаю, що мені справді пощастило. Певною мірою мені за це соромно перед тими, хто втратив рідних чи домівки. Утім, війна принесла втрати і мені.

Що я втратила?

Мирне життя без війни. Можливість спокійно прожити життя, не лякаючись феєрверків, літаків і грому.

Відчуття безпеки. Небезпечно всюди.

Роботу. А з роботою – і стабільний хороший дохід. І заняття приємною справою.

Дружбу завдовжки 10 років. Бо Україна (і я сама) виявилися для мене важливішими.

Плани. Війна зруйнувала всі мої плани.

Сприйняття російської мови як рівної. Мене тіпає, коли її чую чи бачу. А кожен незнайомець, що звертається до мене російською, – ворог. Та  це – втрата, про яку я точно не шкодую, бо завжди вважала українську рідною і красивою.

Що я отримала?

Самоідентифікацію себе як українки. Розуміння, наскільки сильно я люблю свою країну.

Усвідомлення, що українська історія – це цікаво.

Переоцінку цінностей, де на перший план виступила сім’я.

Віру в хороше майбутнє України і моє в ній.

Я так само вірю в ЗСУ і нашу владу. Вірю, що ми переможемо. Переможемо так, що рф більше ніколи не зможе на нас напасти. Навіть подумки. І, можливо, я не відразу повірю, коли в телеграм-каналі новин прочитаю «росія капітулювала». А потім – плакатиму від радості. Із моменту Бучі я плакала тільки один раз – коли Kalush Orchestra перемогли на Євробаченні, коли бачила, як вся Європа в той чи інший спосіб підтримує нас. Знаю, що це не останні сльози. Бо навіть після перемоги буду плакати. Від щастя, що нарешті настав мир, що ми обстояли свою свободу. Від горя за загиблими бійцями. Від шоку, коли відкриються ще невідомі нам звірства рашистів. Від захвату, дивлячись парад перемоги. Я ще чимало плакатиму. Але – і житиму. Житиму так, щоб нашим воїнам не було соромно, що вони захищали мене. Війна триває. Життя триває. Та знаю – настане мир і все розквітне пишніше і яскравіше. Україна переможе!