Кажуть, війна зриває маски. Із людей злазить усе напускне й нещире. І можна побачити, якими ж вони є насправді: добрими чи егоїстичними, людяними чи бездушними. Я й до війни старалася зосереджуватися на хорошим сторонах людей, які мене оточують. Та під час війни неодноразово приємно дивувалася.

24 лютого я була в Києві. Планувала працювати в офісі, як завжди у будень. Натомість була шокована новинами, чергами до банкоматів та супермаркетів, на автовокзалах і залізниці. Доки сама стояла годину в черзі, щоб купити необхідне для «тривожної валізки», гарячково шукала інформацію – про масштаби, про ситуацію, про небезпеку.

А далі – почалося: сирени і далеке бахкання, що швидко наближалося, вибухи в Києві, від яких трясся будинок і переховування під час повітряних тривог. Я – одна, якщо не зважати на кішку. Майже всі сусіди виїхали ще з раннього ранку, як і колеги та більшість знайомих. Я застрягла в Києві, бо жоден транспорт не ходив до Чернігівської області, моєї малої батьківщини. Там, де залишилася моя сім’я. Застрягла я і в своєму районі Києва, бо жодна маршрутка більше не виходила на маршрут, найближча станція метро – лише як укриття. Застрягла на 19 поверсі, бо ліфт вимкнули. Застрягла і слухала, як знищують Бучу та Ірпінь, що були від мого будинку всього лиш за 5 км.

За кілька днів ввечері – стук у двері. Налякана розповідями про кадирівців, зважувала – чи відчиняти. Згадавши, що під’їзд і поверхи замикаються, а, отже, це може бути лише хтось із мого поверху, відчинила.

– Добрий вечір, – усміхнувся мені сусід Сергій, – я тут хліба спік.

І протягнув мені ще гарячу буханку. До речі, ми з ним до війни бачилися тільки кілька разів і все спілкування обмежувалося
взаємними вітаннями. Це було неочікувано приємно. І вперше з
24 лютого я відчула, що не сама.

Наступного дня з тієї хлібини зробила гарячих бутербродів і частину принесла Сергію. Так ми і жили з тиждень: підбадьорювали одне одного новинами на кшталт Чорнобаївки, повідомляли одне одному, коли менші черги в супермаркеті чи коли відкрилася хоча б одна аптека в районі.

А тим часом вибухи гучнішали. Тепер уже не існувало перерв  – ні вдень, ні вночі. Танкові бої в Бучі, серії залпів із «Градів», автоматні черги…

– Мій брат, військовий, порадив на кілька днів піти з дому, – повідомив сусід. – Бо є реальний ризик, що лінія фронту проходитиме через наш район.

Як?! Це ж Київ? Як вони пропустять ворогів у столицю? Нехай околиця, але все одно столиця! А за мить ці питання змінилися важливішим і болючішим: куди мені діватися? Додому – ніяк. Зовсім. Ніхто, навіть волонтери, не їздять у ту частину Чернігівської області. Тоненький перешийок, що об’єднує дві області, та маленьке коло – це все, що не було окуповане і там не тривали бої. Моєму містечку пощастило. Та дістатися туди не могла. Їхати на захід? Чи взагалі закордон? Додумати я не встигла:

– Якщо це підтвердиться, то підемо до моїх батьків у центр Києва. Пересидимо тиждень і повернемося, коли все буде добре.

Не вірила своїм вухам, але дякувала за це. Я врятована!

8 березня, щойно спливла комендантська година, ми вирушили. 16 км і 5 годин дороги, бо міський транспорт і далі відпочивав. Лише кілька автобусів курсували Києвом вряди-годи.

Батьки Сергія легко прийняли мене. Абсолютно чужу їм людину. У кімнату в гуртожитку, яку тоненькою стінкою перегородили на дві. 12 квадратних метрів на чотирьох дорослих і кішку. Ніколи не думала, що зможу жити в таких умовах! Але жила, відчуваючи себе спокійно і безпечно. І милувалася стосунками цієї пари. Як вона слідкувала, чи він випив ліки, проводила його на діаліз двічі на тиждень, чекала там. Як він без прохань і нагадувань різав
продукти для страв, допомагав прибирати і питав, чи слідкує вона за своїм цукром. Жодного крику, лайки, невдоволення, образи!
10 днів сімейного затишку.

Рашисти так і не прорвалися до Києва. Сусіди, які все-таки залишились у нашому будинку, повідомляли, що бахкає рідше і вже не так гучно. Тож я попрощалась із Сергієвими батьками, подякувала їм за те, що прихистили. І після чергової довгої комендантської години ми подалися у свій високий будинок на околиці столиці. Знову 16 км і 5 годин. Зате вдома, в тиші (відносній), з моїми квітами, що мене дочекалися. А бої справді – десь далеченько.

Проте я не залишала надії все-таки потрапити до свого рідного міста, до своєї сім’ї. Бо саме вона стала для мене найціннішою тепер. Через два дні моє бажання стало реальністю: перевізник запустив один маршрут. Щодня з Лісової. Протилежна сторона Києва, понад 30 км, лівий берег. Як туди дістатися? Їздить таксі. Проте ціни жахають…

Мої молитви почули: ще через день відновили курсування міської електрички. Мені залишалося пішки дістатися до Святошино (5 км) та від Дарниці до Лісової (ще 5 км).

«Запросто!» – вирішила я. Сходила в супермаркет, накупляла чимало продуктів (бо в моє містечко з першого дня війни ніхто нічого не привозив), склала дві сумки і, як тільки закінчилася комендантська година, рушила.

Щоправда, переоцінила свої фізичні можливості: занадто багато продуктів накупила. Ледве тягнула ті сумки. Пройшла так кілометрів зо два, в середині починаючи панікувати, що не встигну. У мене всього лиш 4 години, щоб дістатися до автобуса, а я на 2 км 40 хвилин витратила!

Раптом поряд мене зупиняється темно-синє авто.

– Вам на залізничний вокзал? – спитав водій.

– Ні, на Святошино.

– Сідайте, підкину безкоштовно.

І я сіла. Ми розговорилися. Володимир щойно з лікарні з пораненням, підробляє таксуванням. Запропонував поселитися в
госпіталі у ролі медсестри. Та я не могла, бо з тваринами в лікарні не можна. А потім згадав, що його племінниця везе котів із притулку до Польщі. Чи хочу допомогти? Хочу. Але додому хочу сильніше.

Лише сидячи в електричці, дивлячись на сонячний Київ, усвідомила, що досить необдумано вчинила – сіла в машину до незнайомця. Але чомусь відразу йому повірила. Завдяки Володимиру я вчасно потрапила на Лісову і безпечно дісталася додому.

Після цього українці мене й далі дивували своїми вчинками, справами, допомогою. Як то сотні психологів, які безкоштовно
надавали консультації, чи волонтери, які безкоштовно евакуювали людей чи перевозили Києвом, які безкоштовно затуляли вибиті вікна плівкою, чи рекрутери, які безкоштовно консультували щодо пошуку роботи, чи знайомі, які питали «Як ти?», чи сусіди, що ділилися залишками продуктів, чи ветеринар, завдяки чиїм порадам ми врятували вже не одного кота…

Неможливо виділити одну історію допомоги. Їх безліч: як допомагали мені, моїм знайомим, як допомагали ми. І історії, які ледве не щодня чую/бачу з новин. Доки ми допомагаємо одне одному, доки тримаємося одне за одного, ми – непереможні. Слава Україні!