«Бубух!» – стіни мурашника дзвінко здригнулися від гучного зовнішнього удару. «Бах!» – зі стелі почала сипатися земля. «Тарарах!» – в підземних ходах з’явилися перші пробоїни, впускаючи до царства мурах зовсім не затишне сонячне світло.

Деякі мураші почали в паніці бігати хто куди, бо не знали, що ще їм зараз робити. Інші – заклякли на місці, повністю знерухомлені однією-єдиною думкою: «Невже це насправді, невже все це знову насправді?»

Ф* саме був серед других. Декілька років тому він жив у мурашнику під назвою Торф’яна Долина. Місце так називалося, бо якось, копаючи підземні ходи, працьовиті мурашки наткнулися на великі запаси торфу, який почали збирати, щоб зігрівати рідний мурашник під час зимових морозів.

Та одного разу на Долину напала колонія термітів, що жили по сусідству. Ні, термітам не потрібен був торф, вони навіть не вміли ним користуватися. Просто дерево, в стовбурі якого розташовувалася їхня колонія, стало непридатним для життя. Терміти виїли його зсередини, а збудувати щось нове не могли, бо вміли тільки кривдити, паразитувати і відбирати чуже. Тож, не довго думаючи, вирішили захопити мирну Торф’яну Долину.

 

[ЩОДЕННИК Ф*]

25 лютого

Сьогодні мій день народження. Направду дякую, що майже не вітаєте. :) Бо навряд чи зможу втриматися від матюччя, коли мені ще раз побажають «мирного неба над головою». Із самого ранку дивлюсь у вікно на будівлю навпроти, бо всі вікна виходять лише на неї. Ще позавчора там юрбилися молоді мурахи, що тільки навчаються премудростям нашого буремного існування. Вчора, одразу як почалося, вони всі виїхали. Хтось перед виїздом наклеїв скотч на вікно. Хтось забув затулити фіранки. А хтось досі не розібрав новорічну ялинку на підвіконні – тепер стоятиме ще довгенько. Другий день поспіль здається, що це якийсь сон, дуже химерний сон. Ну і коли вже коло вуха дзеленчатиме, бляха, той дурний самсунгівський будильник? Га?

Тоді, кілька років тому, Ф* не став сперечатися з долею, а зібрав речі та переїхав до Каштанового Міста. Цей мурашник так називався, бо розлігся у тіні великого старого каштана. Мурахи добре оберігали своє дерево від шкідників і робили землю навколо нього ще плодючішою. А дерево захищало їх від пекучого сонця, дощу та снігу.

Щовесни до квітучого каштана прилітали бджоли, і в Каштановому Місті відбувалося гучне свято. Мураші ділилися з бджолами пилком із каштанового цвіту. А ті приносили їм у подарунок маленькі воскові свічечки, щоб у мурашнику завжди було світло і тепло.

Та от терміти дісталися і сюди. Перші декілька днів вони жбурляли по мурашнику кізяком, якого в їхніх краях завжди було аж задосить. Але мурахи міцно замурувалися в Каштановому Місті та мужньо тримали оборону. Тому терміти вигадали план Б. Вони обступили мурашник з усіх боків і почали тут і там постійно його підпалювати. 

Мураші несамовито захищали свою домівку. Кожен був у потрібному місці: воїни відбивали атаки загарбників, госпітальєри допомагали пораненим, вогнеборці гасили пожежі, а трударі збирали ресурси, щоб мурашник не загинув від голоду.

 

[ЩОДЕННИК Ф*]

4 квітня

Коли я був зовсім малий, дідо розповідав, що мурахи, виявляється, найсильніші істоти на планеті. І нині я в цьому впевнююсь. Одне діло – підіймати речі, у десятки разів важчі за тебе. Інше – бачити все те звірство, яке чинять терміти в околицях Каштанового Міста, і витримувати це, не ламатися, не дичавіти. А головне, самим не перетворюватися на термітів – істот, що загубили орієнтири і ненавидять просто заради ненависті, руйнують заради ненависті, вбивають також заради сліпої ненависті. Зараз наше завдання полягає в тому, щоб дати тягла драконові та самим після цього не стати тим драконом. І ми впораємося. Недарма мурахи – найсильніші істоти на планеті. Так каже мій дідо.

Наближалася зима. Мурахи, потерпаючи від постійних обстрілів і руйнувань, все-таки  зібрали який-не-який врожай і встелили мурашник тепленьким мохом на випадок сильних морозів. Терміти ж, які все літо лише воювали, нищили та вбивали, зовсім не потурбувалися про запаси на зиму. При цьому вони розуміли, що коли зараз повернутися додому, то до весни мураші ще надійніше фортифікують Каштанове Місто і тоді його вже точно не вдасться захопити. Тому, щоб не відступати зі своїх позицій, терміти вирішили харчуватися всім, що вдасться відібрати чи поцупити просто тут, біля мурашника. Але не знайшли нічого більш придатного до їжі, аніж стиглі каштани, які саме попадали з дерева і тепер устеляли землю на десятки метрів навколо.

Назбиравши вдосталь каштанів, терміти тут-таки взялися жадібно їсти. Вгризаючись гострими мандибулами в тверду коричневу оболонку, вони швидко діставалися до м’якоті, захланно плямкаючи, чмокаючи і відригуючи від задоволення.

Ф*, як і мільйони інших мурах, здивовано споглядав за цим дійством зі стін мурашника. Бо кожне мурашеня, що прочитало в житті бодай одну-єдину книжечку, добре знає, що перетравлювати плоди кінського каштана вміють тільки свині – для інших істот це справжня отрута. Але жадібність є жадібність. Коли тебе з пелюшок навчили любити не ближнього, а тільки своє власне черево, коли тобі прищепили думку, що весь світ з якогось дива тобі щось винен, коли ти жереш ті каштани, не подумавши не те що про якусь термічну обробку, а навіть про елементарні столові прибори – звісно, тобі буде начхати на отруйні сапоніни, як власне і на наслідки твого необачного пирування.

 

[ЩОДЕННИК Ф*]

13 листопада

Вони вибухнули. Просто «Пуххх!» – і все. Один за одним луснули, наче повітряні кульки, наче міні-пляшечки з Артемівським брютом – від нашого відчайдушного опору, від своєї жадібності, від вродженої нікчемності, від пролитої крові. А може, й від чогось (або когось) більш величного та неосяжного – нам мурахам складно мислити такими високими категоріями. Але я точно знаю одне – зараз я їх прощаю. Якщо хочете, мені навіть їх шкода. Зміг би я пробачити термітів, якби вони досі були живі? Думаю, що так, але для цього знадобилося б набагато більше часу. Все-таки легше прощати того, хто не жбурляє в тебе ракети та бомби. Навіть коли він не порозумнішав, а просто вже віджбурляв своє.

Терміти зникли так само швидко, як і з’явилися. Досі невідомо, чи то справді каштанова отрута на них так подіяла, чи рівень жовчі у їхніх тельбухах синхронно піднявся до фатальної позначки, чи, може, втрутилися вищі сили. Як би там не було, мирне
життя почало відновлюватися. Каштанове Місто відбудували, а разом із тим – зробили ще більш сучасним і захищеним. Уже навесні на мурашине свято знов завітали бджоли.

Ф* отримав можливість нарешті повернутися до Торф’яної Долини. От тільки посидівши там кілька місяців, знов перебрався до Каштанового Міста. Бо так веліло йому його мурашине серце.