Лівія

Її звуть Лівія. У її невеликому селі біля Сучави, що неподалік кордону Румунії з Україною, всі колись вивчали українську, тому нам не потрібен був перекладач. Ми спілкувалися румунсько-українською. Нас привезли до неї додому майже на світанку.
Ми були в дорозі вже чотири доби, останній уривок був найскладнішим.

Вона застелила восьми виснаженим українцям м’яку постіль, розтопила піч і нагріла воду помитися. Діти заснули, як тільки їхні голови торкнулися подушок. Лівія вирішила вже не лягати. Я теж не могла спати: багато моїх друзів і знайомих перебували в дорозі, вони не виїхали в перший день повномасштабного нападу, тепер було складніше знайти нічліг, гроші на пальне або терміновий ремонт авто. Найскладніший час для мене – евакуація з Харкова. У ці дні моє рідне місто атакували російські літаки з неба, люди були в заціпенінні від страху, вони втратили надію виїхати з міста. Я вже була у відносній безпеці. Мій телефон був гарячим від вхідних дзвінків та повідомлень. Акумулятор не встигав зарядитися. Я вийшла зі спальні, яку виділили для нашої сім’ї, сіла в коридорі просто на підлозі біля розетки та відповідала, відповідала, відповідала.

Лівія чула, що я ще не сплю. Я не помічала, що після лютневої ночі під голим небом у мене почався сухий кашель. Вона – асистент лора у місцевій лікарні, відразу звернула на це увагу і принесла мені льодяники для горла та тепле пиття. Вона побачила, що я сиджу на голій підлозі, і мовчки принесла мені подушку. Я знаю, що моя мама, якби вона була тут, зробила б так само. Вона б подбала про мене. Моя мама була далеко.

Вранці Лівія пішла до церкви на служіння. Вона залишила на пічці величезну каструлю і сказала: «Я зварила борщ. Коли всі прокинуться, можете брати та їсти все, що захочете. Почувайтесь як удома». Вона показала всі полички: з цукром, з крупами, чаєм та кавою. Тільки вже п’ятий день не хотілося нічого їсти. Я ввечері згадала про борщ і вирішила підкріпитися. Вперше за цей час я розсміялася! Борщем виявився червоний бульйон із картоплею, селерою та макаронами!

Аврора

Нам довелося ще двічі переселитися. Ми дісталися румунського містечка Орадеа, що неподалік румунсько-угорського кордону. Ми зайшли до будинку, що нагадав батьківський дім у Харкові: скромний двоповерховий будиночок; господар спроєктував і побудував його власними руками, як і наш тато; тут колись жила велика родина, тепер діти виросли та роз’їхалися світом. У порожні кімнати заселили українську родину. Аврора, дружина пастора та гостинна господиня, говорила англійською та приймала нас, як власних дітей, а наших дітей, як своїх онуків. Вона накрила для нас справжній бенкет зі звичної нам їжі. Було таке відчуття, що ми у Харкові зібралися на недільний обід у батьків, майже всі у зборі, ми спілкуємося, жартуємо та сміємося, діти граються у хованки. Аврора радіє з того, що її будинок став притулком для українських переселенців. Вона не лише молилася весь цей час за нас, ми з нею зібрали та відправили в Україну дві машини з медикаментами для наших захисників. Двері її будинку завжди були відчинені для нас і наших друзів, яких ми зустрічали в Орадеа, доки жили там. Її чоловік купував шоколад, мандарини та яблука, щоб наші діти завжди йшли від них із гостинцем.

Лідія

Мені дали номер телефону її чоловіка, бо вони, почувши про наплив українських біженців на північ Румунії, запропонували свою порожню квартиру в західній частині країни. Вона вийшла з машини така мініатюрна, елегантна, на підборах, із зачіскою, яскравим парфумом та доброю усмішкою. Ми прожили в їхній квартирі 2,5 місяці. Лідія в будні була дуже зайнята, тому що у них із чоловіком свій бізнес. На вихідних вона запрошувала нас до свого шикарного будинку в англійському стилі та сервірувала стіл, як для знатних осіб. Кілька разів ми разом їздили в село в горах, де я на кілька годин могла забути про все на світі й насолодитися
Божим творінням навколо і вдихнути аромат весни та надії на Перемогу.

Саме Лідії я розповіла про свою особисту війну: моя мама вже багато років живе у Росії. І востаннє я їздила до моїх батьків у гості на Далекий Схід 9 років тому. Всі ці роки вона уникала розмов про війну на Донбасі, а ми з цієї причини відмовлялися мандрувати на територію країни-агресора. Коли на Харків полетіли перші бомби, моя мама дзвонила, молилася та підтримувала мене. Здавалося, що вона нарешті прозріла, хто є хто. Як я тішилася, що мама мені вірить!

Однак пропаганда ворожих ЗМІ виявилася сильнішою за мою історію. У мене кілька разів брали інтерв’ю міжнародні журналісти для телебачення та радіо. Моя мама не вважала мене свідком подій. Вона знову почала говорити мені, що мені промили мізки, що я наївна й дурна. Коли я розпочала свій шлях переходу з російської на українську мову, моя рідна мама сказала, що маю проблеми з головою, і мені треба звернутися до психіатра. Мене емоційно підтримувала Лідія, коли я поділилася з нею, що я заборонила своїй мамі писати мені та дзвонити, доки вона не візьме свої слова назад і не вибачиться. Моя трагедія – я втратила стосунки з мамою.

Як таке могло статися, що жінка, народжена в Україні, християнка стала чорне називати білим? Коли у 70-х вона відмовилася приєднатися до піонерів, у її особистій справі зробили відповідні позначки; коли вона заявила про свою віру, «затятій баптистці» не дозволили вчитися у вищому навчальному закладі. Її батько
6 років сидів за віру в Христа в нелюдських умовах у Сибіру і дивом вижив, але до кінця життя тяжко хворів. Її дід був засланий на виправні роботи на Далекий Схід без права листування із сім’єю, тому що був дияконом у місцевому храмі та став «ворогом народу». Я й досі не можу розгадати цю таємницю.

Коли я дізналася, що Лідія одного року народження з моєю мамою, що на неї тиснули комуністи, коли вона, юна християнка, відмовилася вступати до лав червоної партії в комуністичній Румунії, я здивувалася тому, яких зрозумілих і близьких за духом жінок Бог увесь цей час посилав мені! Я усвідомила, що крім моєї особистої трагедії перед моїми очима розвивалася чудова історія Божої любові та турботи про мене руками жінок, які виконують волю Небесного Батька.

Ми розлучалися з Лідією зі сльозами на очах. Вона приїхала в красивій світлій сукні проводити нас на поїзд до Угорщини. Наша подорож тривала. Попереду було багато невідомого, позаду – багато болю та зруйнованих стосунків, але я точно знала, що Бог не залишить мене без материнської любові на новому місці.

Дебс

Наш рейс Будапешт–Манчестер затримали. Зв’язку не було. Тепер ми були надто далеко від дому. Відколи ми сіли в потяг, до проходження митного контролю минуло понад годину. Я дуже нервувала. Мені хотілося стати маленькою дівчинкою та щоб мене взяли на руки.

Англія нас зустріла мрякою і міцними обіймами Дебс. Коли я побачила делегацію англійців, що зустріла нас з плакатом «Ласкаво просимо» та прапором України, я розплакалася. Я одразу зрозуміла, кого послав мені Бог у «матері» тут. Дебора – висока та струнка жінка, з південним англійським акцентом, завжди всміхається і відпускає іскрометні жарти.

У дитинстві вона була у Харкові кілька разів! Її тато – англієць, пастор, щирий і сміливий християнин, який контрабандою ввозив Біблії та християнську літературу до Радянського Союзу у 70-х. Він власним автомобілем, взявши всю свою сім’ю – дружину та чотирьох дітей, проїхав шлях Лондон – Львів – Київ – Харків – Москва та назад. За ним стежили працівники КДБ увесь час перебування у країні! Йому потайки вдавалося зустрічатися з українськими християнами, підбадьорювати їх та передавати заборонену літературу.

Коли Дебс дізналася, що є кілька сімей із Харкова, які хочуть знайти притулок на берегах Ірландського моря, вона взяла всю організацію на себе. Підготовка документів, пошук та облаштування житла, паперова тяганина після прибуття, купівля меблів,
начиння та забезпечення одягом, їжею на перший час, мовні курси та багато іншого – як і коли вона це все робила, я ще не зрозуміла! Я давно не почувалася дочкою, про яку дбають.

Боже, де Ти?

Ця війна показала, що в розпал людської трагедії Бог дивовиж-
но виявляє Себе. Я згадую, як знесилена після важкого шляху лежала в м’якому ліжку, я не могла заснути більше ніж на три години. Я лежала в темряві, мене трясло в черговій панічній атаці і я питала Бога у розпачі: «Де Ти? Чому не дієш?» І раптом тепло наповнило мої руки та ноги: «Я дію руками Своїх дітей». Відтоді у мене припинилися подібні напади страху, я почала бачити, де Бог тримав мене у Своїх руках.

У моїй історії війни Бог показував Свою любов руками жінок і матерів, які виконували волю Бога. У домі Лівії Бог дав мені відчуття безпеки, першу медичну допомогу та можливість виспатися. Руками Аврори Він обіймав мене, вислуховував і підбадьорював. Розумінням Лідії Він показав, що я не буду сама, навіть якщо моя рідна мама відвернеться від мене. Здібностями Дебс Він дав мені новий тимчасовий дім з усім необхідним для життя в чужій країні й відновив бажання надати свої руки Тому, Хто є люблячим Отцем,  Царем вічності та Дарувальником миру.