Мой четверг 24 февраля начался в центре Киева – встречались с другом, забыли счёт времени, и ехала домой в Ирпень я уже 24 февраля.

После признания рф ордло мы с мужем стали готовиться: бензин, аптечка, тревожный чемоданчик.

Я приехала домой и на сон грядущий, как уже привыкла за два месяца, почитала новости: ага, Совбез Европы, войска на границе, ООН обеспокоено – все без изменений.

А в 5:50 меня разбудил взволнованный голос моей подруги, мамы полуторагодовалой девочки. «Началось», – вместо тысячи слов. Я не спросила, что началось? Я знала. 

6 утра, стучит сердце – и ты не понимаешь, что дальше. Я поставила стирку, перемыла посуду, дособирала чемоданчик. Мы с мужем помолились. А тем временем уже было активное движение по линии границы и в Харькове.

Я пошла на маникюр. Ну, потому что я живу рядом с европейской столицей, в голову всё ещё не умещалась необходимость тревожного чемоданчика и побега.

Но всё очень быстро изменилось: мы живем рядом с военным аэродромом, и над ним вдруг появилось где-то 20 вражеских вертолётов с десантом. В это время мы с мужем приняли решение ехать. Почти в никуда. Но было ощущение, что нужно ехать. Мы ехали на юг Киевской области к нашему коллеге. Как бы в русских новостях ни говорили, что мы ждём своих «асвабадителей», но лучше удавиться, чем жить с оккупантом на своей земле.

К этому моменту Украину бомбили, обстреливали, прорывались на неё с юга, востока и севера. Оба «братских» народа показали, чего стоят их обещания. И после этого мы должны идти на их ультиматумы?

И вот заканчивается 24 февраля. Остров Змеиный взят оккупантом, но отбит Гостомель; мы потеряли Геническ, але стоїмо. Несмотря на людей, которые ночуют сегодня в метро в Киеве и в Харькове – стоїмо.

Я верю своим войскам и молюсь о них. Я горжусь своей Украиной.

Я пишу об этом на русском, потому что я из Одессы. Я говорю по-русски, но мне не нужен ваш русский мир, весна или что там у вас ещё есть русского.

Мне только нужны люди на моей стороне. Русские люди, остановите войну.

Потому что мы не сдадимся, вы будете здесь умирать. И однажды, тёплой весенней, летней, осенней или такой же февральской ночью война придёт к вам.

26 февраля. Отступаем.

Очень долгий день перешёл в очень долгую ночь, как будто я выдохнула и не смогла вдохнуть. Всю ночь я не могла уснуть и не выпускала телефон из рук: что с друзьями, которые в Ирпене, что с родителями, что с городом, где стреляют, можно ли выезжать? А ещё, конечно, незабываемый звук авиаударов по Киеву.

Мы договорились в 5 утра прочитать новости и потом принять решение. Но в 5 утра сильно ситуация не изменилась. Ещё и на внутреннем совете мнения разделились: коллега с женой хотели оставаться, а мы с мужем – ехать.

Пока обувались – услышали звук очень сильного взрыва, что-то прилетело на Киев. Так началась наша дорога – блокпосты, самолеты над нами и, конечно, новости-новости-новости. Новостей о трассе Киев – Одесса особо не было, так что поехали почти наобум.

Параллельно очень обострилась ситуация дома, в Ирпене, и мысли были все там. Узнали, что будет авиаудар по Ирпеню, все, кто там остался, спустились в подвал. Я звонила маме и думала только о том, чтобы услышать её ещё раз.

Моя церковь стала сердцем города – сначала укрытием, а потом и проводником по дороге жизни. Уже позже были дни, когда эвакуацию организовывала только она. Так я поняла, что воевать – это не только убивать, но и спасать.

Ми стоїмо. Именно поэтому параллельно я отвечала на письма поддержки от клиентов, готовила информационные посты и старалась дышать.

Мы приехали на новое место. Это гостеприимный дом моей подруги. Там я сварила антиоккупационный борщ – что же ещё может больше увеселить сердце украинца?

Мы переводили дух и думали: «Что дальше?» Возможно, стоит поехать Молдову? Или Румынию? Что вообще делать дальше?

Легли спать, уже во второй раз решив, что «подумаем об этом завтра». Не получается сейчас планировать дольше, чем на один день. В итоге нас сморила усталость, и мы уснули, не просыпаясь от взрывов.

Мирный город.

А наутро были новости про Киев, новый авиаудар, и расхотелось куда-то уезжать. Муж записался в тероборону, а мы с мамой и бабушкой подруги прикидывали, что нужно докупить для коктейлей Молотова.

В этот день я видела видео, как один мужчина вычитывает, словно школьников, нескольких русских военных – чего сюда пришли, чего хотите, идите решать проблемы России в Россию. Видела, как один человек бросается на танк. Люди в моей стране невероятные.

И я впервые подумала, что не хочу говорить на русском. Впечатление, будто у меня во рту привкус крови.

Тоді потягнулися дні у маленькому містечку Вінницької області: варити борщ, плести сітки… а ще пульсівне запитання в голові: «Що далі»?

А далі був шлях на Захід. Так сталося після одного разу, коли я пішла в місцевий Будинок культури плести сітку. До зали ввійшла дуже спокійна жіночка і сказала, що через 20 хвилин буде масований запуск ракет по території України, тож ми маємо йти до сховища. Тут, у Будинку культури, сховища нема. І от в чужому місті, йдучи просто за людьми, я писала чоловіку, що йду в бомбосховище. Усвідомлювала, який це сюр. Я ніби не могла це осягнути, ніби застигала. Чоловік побачив, що мені час їхати на Захід.

Це один із найгірших спогадів мого життя. Мій чоловік підводить мене до кордону, далі крок – і я йду. Залишаю його, залишаю країну. Це розбило мені серце. Я йшла в нікуди. У мене не було плану. Я була на зв’язку з родичами, які вже жили за кордоном, із закордонними партнерами з роботи, які були відкриті і готові допомогти.

Перетнути кордон і дістатися якогось місця ночівлі мені допомогли волонтери. Я опинилася в домі чудової християнської родини в Румунії. І я ніколи не забуду, як жінка мене обійняла, зустрівши, і сказала: «Ти зараз у безпеці». Саме тоді вперше від  початку війни я заплакала. Бо більше ніде в моїй країні я не в безпеці, бо я рятуюся від «визволителів». Хіба ж не парадокс?

Був ще один момент. Ця жінка на ранок, коли проводжали мене на потяг, дала мені конверт із листівкою і віршем із Біблії, грошима на дорогу і написом: «Не сумнівайся, що Бог попіклується про тебе». Тепер усі обіцянки Бога, всі слова про довіру і надію звучали інакше, звучали в самому серці. 

І це було так. Я була певна. На ранок нарешті прийшло розуміння, що робити далі. Через дві країни, двома потягами, автобусом і машиною я їхала у новостворений волонтерський центр у Словаччині допомагати рятувати українців від «руского міра». Їхала у життя, яке не обирала, завжди така впевнена, а тепер розгублена, завжди свідома свого шляху і вибору, а тепер біженка. У житті більше не залишилося нічого певного, окрім Бога. І шлюбу, бо він від Бога. 

…Перемотка кадрів. Склейка. Нова дійсність. Десь близько Дня Незалежності. Ретроспектива.

Вже чотири місяці я живу у Великій Британії, в маленькому містечку на південь від Лондона. Це іграшковий світ, де є файв оклок, ті, і немає війни. Вона є в новинах, вона трішки є у відставці Бориса Джонсона, вона трішки є у підвищенні тарифів на газ. Вона є у житті милих людей, які приймають мене і подругу, бо тепер пів року в їхній домівці поселились чужинки.

За цей час наші чудові захисники звільнили Київщину, і я вперше відчула, як може ворушитися волосся на голові від свідчень того, що відбувалося у нас вдома. Вбивства, катування, насильство над жінками, дітьми, чоловіками. Просто так, бо ми обрали бути вільними. Світ здригнувся. Але не захистив нас. Стало зрозуміло – матимемо гроші, підтримку, але насамперед – це наша війна.

Ми з чоловіком дізналися, що ми більше не маємо дому. І боліло не те, що знищено все те, що ми мали. Чоловік будував цей дім самотужки, там мені освідчився, туди привів мене як дружину. Цей дім ми облаштовували, там були наші мрії і плани, там згоріли наші дитячі фотографії і каблучка моєї бабусі. Хтось прийшов і брудними руками торкнувся мого найдорожчого, назавжди відібрав у мене щось сокровенне. Але хоч дім і зруйновано, та родина жива – і це головне.

Що я чітко розумію, перебуваючи тут уже п’ять місяців? Захід би так не воював. Питання, яке я чую досить часто: чому не віддати території і не домовитися? Вони не розуміють, що означає домовлятися з рф. Це як в старій притчі, коли гадюка попросила черепаху перевезти її на інший берег річки. Черепаха каже: «Але ж ти мене вкусиш, і ми обидві потонемо». Гадюка обіцяла, що не вкусить. І от вмостилася у черепахи на спині, і вони попливли. Десь посеред річки гадюка все-таки вжалила черепаху. Черепаха, тонучи, запитала: «Нащо? Ми ж тепер обидві помремо». А гадюка відповідає: «Ну, така натура». Отак.

На початку війни ми багато зверталися до росіян. «Не мовчіть, подивіться – нас убивають, подивіться – ми вбиваємо, ваші хлопці назавжди ляжуть у нашу землю». Та згодом, коли їхні чоловіки везли з наших домівок пральні машинки, а жінки «дозволяли» ґвалтувати українок, бо «хохлушки не рахуються», стало зрозуміло, що вони все знають. Це не омана, це не брак інформації, це – згода. Як і їхній навіжений цар, вони хочуть бути імперією. Ниці духом, вони ладні використовувати навіть ядерну зброю, щоб світ не побачив, що за Толстим, Достоєвським і що там ще у них визначного – щі? – нема великої рускої душі, та й душа навряд чи є.

Допомагає робота. Бог влаштував так, що весь цей час я мала змогу працювати. Був великий проєкт у Швейцарії, Німеччині. Це займає думки, але всередині ніби завжди є компас, стрілка якого вказує на Україну. А замість магніту – поклик крові.

У робочих питаннях чоловік виїздив до Європи, я приїжджала на Захід України. Ми – буквально все, що є одне в одного.

Вже сталися Буча, Ірпінь, Бородянка, Маріуполь, Сергіївка, Одеса, Кременчук, Вінниця, Оленівка. І воно кривавить у кожного всередині. У нашого ворога нема честі, нема страху перед Богом, їхні матері та священники благословляють їх на злочини, це – темрява. Кожному з нас важливо пам’ятати, що знищують українців не орки – бо потім буде легко відділити, мовляв, то все орки, росіяни – дуже хороші. Ні, з нами воюють росіяни, вся нація. І їм немає прощення.

У душі зовсім близько живуть ненависть і любов. Ненависть – глибока, дуже жіноча, ніби все в мені противиться тій кількості зла, руйнації і смерті на моїй землі; ненависть до тих, хто приніс все це на мою землю. Бо Бог створив мене для всього протилежного – любові, продовження роду, розбудови. А любов – до народу, людей, які рятують одне одного, віддають свої життя за життя багатьох, і навіть купують супутник.

Я часто запитую в Бога, як Він прощав на хресті? Я не можу простити. І поки що не хочу прощати. Я буду говорити про це з Богом.

Всією нацією ми кожного дня проходимо шлях від відчаю до надії, від зневіри до передчуття скорої перемоги. Це важко, це втомлює і, здається, нас відділяє крок від прірви. Ми молимося. Те, що ми бачили, кожен своє, змінить нас назавжди. Бог тримає навіть це в Своїй руці, хоч це і важко збагнути.

«Якщо серед тісноти піду, Ти оживиш мене, на лютість моїх ворогів пошлеш руку Свою, і правиця Твоя допоможе мені» (Псалом 137:7).

Вірю в це. 

Якщо перефразувати Біблію: можна купувати байрактари і HIMARS, та перемога від Бога.

Попереду День Незалежності, страх масованого удару по Україні та те саме запитання: «Що далі?». Це буде сто вісімдесяте 24 лютого. 180 днів після миру.