Мене приставили до стіни та спрямували на мене автомат... я не знав, чи буду живим за хвилину. Вже пізніше, сидячи у підвалі, я розглядав на стіні сліди від пострілів: там лишалися кров і рештки людського м’яса.
24 лютого я прокинувся від гучних вибухів за кілька кілометрів від мого будинку. На годиннику було близько 4-ї години ранку. Маріуполь. Здавалося б, на Донеччині за 8 років ми вже мали звикнути до війни. Насправді ж, ми ще не знали, що цей ранок розділить життя на «до» та «після».
З першого дня обстрілів двері нашої церкви були відкриті для всіх. Класи недільної школи перетворилися на гуртожиток, замінили житлові кімнати тим, хто ховався від потужних обстрілів. Наші господарські приміщення, що були складами з інвентарем, стали бомбосховищем. Підлогу застелили мішками з одягом, щоб ховатися там, і коли розпочинався обстріл, всі спускалися туди. Мій будинок і район, де ми живемо, потрапив під обстріли одним із найперших. На той момент мої сестри зі своїми чоловіками та дітьми вже були у домі молитви, туди ж я відправив маму. А ми з татом лишилися вдома доглядати за фермою, бо не могли покинути тварин самих.
У своїй церкві я вже багато років був молодіжним лідером. Тому щовечора їздив туди, щоб зустрітися з хлопцями, підбадьорити молодь та просто помолитися разом. Щоранку я повертався додому, щоб подбати про тварин. Із кожним днем обстріли посилювалися, тому і кількість людей у церкві збільшувалася щогодинно. Брати просто під кулями їздили та збирали членів церкви і тих, хто потребував укриття. Росіяни брали місто у кільце. На жаль, їжі було зовсім небагато, наші продуктові запаси закінчувалися, потрібно було щось робити.
Ми розуміли, що Маріуполь скоро буде повністю окуповано. Після довгих сумнівів і нарад ми вирішили спробувати вивезти жінок і дітей у бік Чернівців. На автомобілях написали «Діти», завісили вікна шматками білих простирадл. А потім плакали і палко молилися, прощаючись зі всіма. Один Бог знав, проїдуть вони через блокпости чи ні. Ми відправляли їх під обстрілами. 2 березня виїхала перша колона.
Щодень ситуація погіршувалася. Обстріли міста не припинялися більше ніж на півгодини. Далі не стало світла, води та газу. Настав той момент, коли вийти з підвалу означало певну смерть. Але ми продовжували допомагати, наскільки це було можливо: черпали воду з колодязя в сусідньому дворі і розвозили по підвалах, у пологовий будинок. Робили все, що могли, щоб допомогти людям вижити.
Щоранку я повертався на ферму: годував тварин, доїв корів і розвозив молоко мамам маленьких дітей. Коли всі дороги остаточно було розбито, я пересів на мотоцикл. Дорогою з дому до церкви я бачив тіла померлих, яких їли собаки. Люди дуже боялися вийти з укриття, щоб поховати їх.
Потік людей, що приходили до церкви тільки зростав. Вони додавалися щодня. Хтось був поранений чи хворий, і ми надавали медичну допомогу, наскільки це було можливо. Один чоловік був з онкологією. Він потребував термінової операції і я наважився поїхати у штаб до військових. Так я опинився у полоні підрозділу ДНР. Мене поставили біля стіни розстрілу і сказали, що я розвідник і якщо вони мене відпустять, я видам їхнє місцезнаходження. Тому живим я вже не повернусь...
Мене закрили у підвалі під наглядом якогось солдата. Поруч ішов ближній бій, тому йому казали не витрачати на мене час і просто застрелити. У ті хвилини я міркував про те, як прожив своє життя. Я був щасливий, що присвятив його Богу. Я молився за покаяння батька. Через деякий час до мене у підвал посадили ще одного чоловіка. Він плакав. Кричав і бився в істериці. У моєму ж серці був спокій. Згодом нас відвезли до сусіднього села, поставили на коліна і приставили автомат до спини. Я був готовий померти, але Бог мав інші плани. Приїхали представники прокуратури ДНР, вони перевіряли телефон і документи. У телефоні вони побачили фото з моєї місіонерської поїздки до Уганди. Мене відпустили. Це було близько 16 вечора, а о 17 починалася комендантська година. Я біг щодуху, щоб встигнути дістатися додому, і не знав, що тоді вся церква молилася за мене.
Виїхала друга колона жінок і дітей, але людей до церкви приходило дедалі більше. Виходити на вулицю ставало щораз небезпечніше. Раніше в нашій церкві молодь проводила євангелізаційні вечори, ми мали великий відрізок чорної тканини для постановок. Із цієї тканини сестри, пошили пастору мантію, щоб був хоч якийсь шанс, що його не застрелять, якщо побачать на вулиці.
Одного дня, коли я приїхав до дому молитви, побачив російських військових. Частина цивільних сиділа в підвалі, інші в будівлі, але ніхто не міг вийти навіть у туалет. На подвір’ї дому молитви ішов бій. Багато поранених та вбитих лишалися лежати там. Із нами була молода сестра з медичного коледжу. Російські солдати наказали їй іти і перев’язувати поранених прямо під обстрілом. Пастор поклав їй руку на плече і сказав: «Я молюся за тебе, йди і нічого не бійся!»
Одна страшна картина залишилася в моїй пам’яті: молодий чоловік із відчаєм в очах під обстрілами бігав від сховища до сховища в пошуках дитячого харчування для свого немовляти, але так і не міг його знайти.
За той час, що ми провели в Маріуполі з 24 лютого по 16 березня, я бачив багато. Багато жаху, болю, смерті... але Божих чудес я бачив ще більше. Щодня я молився про те, щоб Бог приготував моє серце до зустрічі з Ним, але хотів бути й далі корисним.
Ми справді пережили багато чудес, перебуваючи в самому епіцентрі війни. Коли у всьому місті зник зв’язок, в одному кутку нашого дому молитви чомусь можна було «зловити» мережу та інтернет. Ми мали можливість написати своїм рідним.
У всьому місті не було води, але у дворі нашого дому молитви виявилася свердловина, яку зробили буквально за кілька тижнів до початку війни. Вода була солоною, але іншої не було взагалі. За цією водою щодня приходили сотні людей, і ми не втрачали нагоди засвідчити їм про Бога.
Ніхто з присутніх у домі молитви не загинув! Навіть коли снаряди прилетіли до зали, де люди постійно «ловили» зв’язок. Навіть коли снаряд прилетів у туалет, куди пішов один хлопець, він не загинув, бо встиг повернутися до підвалу, щось забувши.
Одного разу я відчув поклик відвідати сім’ю пастора п’ятидесятницької церкви, із яким ми товаришуємо вже багато років. До того моменту багато хто вже встиг виїхати з міста. Проте хтось усе-таки залишався, бо не знав, що безпечніше: їхати під обстрілами чи бути вдома. Коли я прийшов, друзі розповіли мені, що не могли наважитися поїхати, тому молилися, щоб Бог послав їм на знамення янгола – і раптом у двері постукав я. Вони вирішили їхати, і Бог їх зберіг.
Коли вкотре снаряди влучили прямо в наш дім молитви, ми теж наважилися виїжджати. Зв’язку не було, і я не знав, як повідомити про це батька, який був увесь час удома на фермі. Але Бог сам привів його. Він просто вийшов із дому і пішов до церкви пішки. Дорога мала займати близько 40 хвилин. Батько досі дивується, як Бог зберіг його під обстрілами і він дістався живим. На дорозі було багато нерозірваних снарядів, і ми про це знали. Буквально поруч з домом молитви лежала міна. Ми знали, що її треба об’їхати, але від хвилювань всі одночасно якось про неї забули. Колона з 15 машин проїхала просто по міні і вона з Божої милості не розірвалася!
Згадуючи про те, що ми пройшли, бачу Божу милість, що покрила мене як щит. Не хочу переставати шукати Божої волі для мого життя. Можливо, Він вивів мене з того мороку тоді, щоб одного разу я з новими силами повернувся знову нести Його Світло в Маріуполі. Я – Тимур. Маленька людина з Великим Богом. І це моя історія війни.