До і після

– Мамо, ти нам почитаєш? – прозвучало невпевнене запитання від когось із дітей, бо очікуваною вкотре була  відповідь: «Ні».

Кожного вечора одне й те саме. Де взяти ресурс, коли твоє життя перевернулося, цінності розлетілися, як ложка гречки розсипається по підлозі. І треба час та зусилля, щоб знову все зібрати докупи. Власне, залишилося фізіологічне життя. І читати вголос зовсім не здається важливим для його підтримки. Та все-таки відповідаю:

– Почитаю. Лягайте у ліжечка і слухайте, – у кімнату одразу прокрадається магія. Ніжний мамин голос лікує дитячі рани, про які вони ще не здогадуються. Розмірений ритм діє, як чари, – очі злипаються, а носики починають тихо сопіти. І коли всі поснули, в кімнату закрадається тиша, страшна і холодна. Бо в цій тиші приходять болісні спогади з минулого, усвідомлення жорстокої реальності, що стискає груди, наче металеве кільце.

Колись, а точніше ще тільки тиждень тому, я читала книги у них у кімнаті. Кожен із хлопчиків вмощувався в своєму ліжечку, притуляв свою улюблену іграшку і завмирав. А бувало вони сідали навколо мене, щоб розглядати цікаві картинки. Інколи книжок було декілька, бо кожен хотів свою. А інтереси в п’ять років і десять дуже різні. 

У нас вдома були сотні дитячих книг, на які я ніколи не шкодувала коштів. У мене була мрія. Я знала, що наша домашня бібліотека переросте у щось більше, ніж просто читання перед сном. Ми з чоловіком вкладались у майбутнє своїх дітей і мріяли, що колись зможемо взяти ще дітей під своє крило. Та зараз про це думати боляче.

Серце радіє, що діти мирно сплять, хоч не в своїх ліжечках, а втрьох на одному дивані. Зате не чутно вибухів, немає страху, що сюди долетить ракета. Цінності дуже змістились у нашому житті. Я дістала телефон перечитувати останні новини, які не читала вже аж цілу годину. 

До

Ми – звичайна українська сім’я віком 15-ти років, що жила у власному таунхаусі неподалік від Києва. Я мама трьох хлопців-хоумскулерів: Давида 10 років, Тимофія 8 років і Марка 5 років. А значить, у нашому домі було завжди шумно і весело.

Дмитро працював недалеко від дому, та водночас часто бував у відрядженнях. 

Ми обожнювали приймати гостей, групи з вивчення Біблії, святкувати свята з церквою у власному домі. І щоб усім було затишно, планували простір до дрібниць: де буде стояти крісло, як буде падати світло, куди поставити чашку з чаєм. У нас було ще багато роботи в домі, бо коштів не вистачало на все одразу.

Про війну останні два місяці говорили скрізь. У повітрі витала напруга, яку не видно, але вона відчувається всім тілом. А коли авіалінії залишали Україну, керівництво США розіслало попередження про рівень небезпеки своїм громадянам, ми продовжували жити. Не можна сказати, що ми вдавали, що нічого не відбувається. Але от що конкретно ми могли зробити, залишалося незрозумілим. 

Я часто виходила з дому і просто молилася, прогулюючись вечірніми вуличками нашого села. Інколи це були довгі промовисті звернення до Бога, а інколи всього лиш декілька слів: «Боже, збережи і відверни війну».

Останні три тижні були для нас особливо важкі, бо Дмитро був у відрядженні в Харкові. Домашня школа і побутові питання лягли на хвору спину дружини. Я зібрала тривожний рюкзак і намагалася робити вигляд, що живу звичайним життям. Записала старшого на новий гурток, зробила всім довідки в басейн, замовила нову книгу, яка так і не встигла прийти.

Почалося

Війна застала мене в ліжку. Це була жахлива ніч, бо чоловік був у відрядженні, дитина захворіла і часто прокидалася. Я заснула майже під ранок. Мені снилось, як до нас у дім стукав російський солдат, я трусилася від страху і боялася відчинити, бо чоловіка не було вдома. Крізь сон я чула, що десь далеко прогриміло, але втома взяла своє і я заснула далі.

Раптом різко задзвонив робочий телефон. На нього майже ніхто ніколи не дзвонить. Це був тато:

– Почалося, доню, – повідомив він. Я взяла в руки свій основний телефон і побачила біля 20-ти пропущених дзвінків від чоловіка. Я їх не чула, бо звук на ніч на цьому телефоні завжди вимикала. 

Десь усередині наростала паніка. Почалися дзвінки від родичів, друзів. Постійне переказування одних і тих самих подій. У церковному чаті люди масово ділилися новинами і переживаннями. Я і не помітила, як усі діти прокинулись і прийшли до мене в спальню. Усім уже було не до сну. 

Цей день в очікуванні чоловіка був найдовшим. Я почувалася самотньою і беззахисною. І хоч після ранкових ударів було тихо, все-таки була повна дезорієнтація, що робити, якщо щось станеться. Чомусь я не здогадалася зібрати необхідні речі на випадок, якщо треба буде тікати. Ще не було розуміння, що таке війна.

Дмитро виїжджав із Харкова, де були шалені затори. Їхав об’їзними дорогами, щоб не нарватися на російські колони танків. А я весь день слідкувала по карті чи його позначка рухається. 

В якийсь момент я взяла в руки книжечку і почала читати дітям. Це дуже відволікало від реальності. Книга про Мартіна Льюїса виявилася досить доречною і допомогла вийти з певного ступору. «Людське серце мусить працювати. Якщо воно не робить те, що має робити, тоді приходить диявол і сіє спокусу, зневіру й смуток», – говорив Лютер. Я зрозуміла, що маю прямо зараз довіряти Богу і зберігати спокій заради дітей і власного здоров’я.

Ввечері приїхав чоловік. Я міцно обняла його за шию, дякуючи Богу, що ми разом. У перший день ширилося багато інформації про здобутки російських військ, але не завжди правдивої. Харків особливо потерпав від обстрілів. Маса людей поспіхом залишала місто. Тому бачити смертельно втомленого, але живого коханого, було справжнім подарунком.

Два дні ми ночували у своєму будинку. Вночі було страшно. Я не могла спати, бо чула вибухи. Чоловік запевняв, що то працює ППО. Діти прибігали до нас, тому вирішила сидіти біля їхніх ліжок. І тільки глибокий сон чоловіка заспокоював. Ну якщо він так може спати, то насправді все не так погано.

Наступної ночі вибухи стали гучнішими. Російські війська вже були досить близько. Підірвані мости на трасах змусили задуматися, чи зможемо ми виїхати. Тому зранку ми поспіхом зібралися і виїхали на Хмельницький до родичів. 

Там наші дороги з чоловіком розійшлися. Бог кликав кожного з нас виконувати своє призначення. Дмитро поїхав захищати рідний дім, той, у якому сотні книг. А я мала піклуватися про дітей.

Ми попрощалися, здавалося, поспіхом, наче він просто йшов на роботу. Пізніше Дмитро скаже так: «Ми прощалися, ще не розуміючи, що таке війна. А через два місяці ми зустрінемося, зрозумівши, що ми пережили».

Що каже чоловік

«У відрядженні в Харкові ми багато працювали. Розмови про війну були постійні. Ми навіть спати лягали в одязі на всякий випадок. У ніч на 24 лютого я все-таки нормально прийняв душ і не став вдягати джинси і кофту. А даремно.

У Харкові місто обстрілювали дуже сильно. Заходили російські танки. Люди масово тікали. Мені хотілося швидше дістатися додому, до своєї сім’ї. 

Коли я сім’ю вивіз із Київської області, я навіть не думав, що робити. Я точно знав, що я захищатиму рідну землю. Мене не вабило ні волонтерство, ні інша діяльність. Бо перемогу наближають
тільки військові. Без них війну не виграти. Тому, коли я повернувся, одразу пішов у тероборону. 

Це був надзвичайний досвід. Зі мною служили неймовірні чоловіки. Я навіть і не здогадувався, що живу поряд із такими цікавими людьми. Ми багато розмовляти, жартували. Інколи здавалося, що я повернувся у військове училище. 

Та водночас це був важкий період. Кожен день, коли я приходив у порожній будинок, я плакав. Скрізь лежали дитячі речі, малюнки, стояла нерозібрана ялинка. І я не міг стримати сліз. Ревів, як мала дитина. 

А по-справжньому мене накрило, коли ми дізналися про Бучу. Ось тоді я зрозумів, що могло чекати і нас. Буча від нас за 30 км. Я зрозумів, яка страшна ця війна. 

Я постійно розмовляв із Богом. У мене не було до Нього претензій. Бо я знав, що Бог виграв головну війну. І ми теж виграємо цю війну, бо за нами правда. Питання тільки – коли?»

Втеча

Березень був найстрашнішим для Київського регіону. Коли ми виїжджали з дому, то російські такни були за два кілометри від дому. Окупація – це єдина річ у житті, яка змусила мене покинути рідний край. Я ніколи не хотіла емігрувати. Але так само я готова була кинути все, щоб не жити поряд із ворогами.

Рішення виїхати саме в Польщу було спонтанним. Спочатку ми думали, що зможемо пересидіти в селі у Хмельницькій області. Але обстріли почалися по всій Україні. Знайомі кликали в Польщу і ми наважилися на далеку дорогу.

Попереду дорога завдовжки 1000 кілометрів. На дорогах була ожеледиця, мій стаж водія був менше року, але адреналін і шипована гума дуже добре впоралися з моєю невпевненістю. Майже двадцять годин на кордоні і 1-го березня ми перетнули кордон Польщі.

Далі повна дезорієнтація, що робити далі. Емоції, наче човен на хвилях, розхитувалися то в один, то в інший бік. Було шизофренічне відчуття відчаю і болю разом із радістю і вдячністю за те, що Бог зробив для нас. Постійно хотілося себе жаліти і плакати. І дуже не вистачало чоловіка поряд.

Наче герої з біблійної історії, поляки прийняли незнайому сім’ю у свій дім. Всього через п’ять днів після перетину кордону діти пішли до польської школи. У мене навіть не було часу їх нормально підготувати. Але був мир від Бога, що так буде найкраще для всіх.

Я не знаю, чому Бог вирішив вивести нас таким шляхом, чому російські війська дійшли до Бучі, а до нас ні. Я не знаю, чи був Він зі зґвалтованими жінками, розстріляними чоловіками. І мабуть, я ніколи не дізнаюся. Але від цього мій Бог не стає меншим. 

Великдень і війна

Особливим періодом на цьому етапі життя для мене став Великдень. У Польщі він був 17 квітня. 

До війни я фундаментально готувалася до цього свята: купувала програми, книги, планувала дитячі вироби, прикрашала будинок і пекла торт. Кожен день ми з дітьми вивчали щось нове про це свято. Цього разу Давид почув у школі, що скоро Великдень і хотів щоб ми готувалися. Але в мене зовсім не було ідей і матеріалів. 

А одного разу мені написала моя старша сестра:

– Як ви готуєтеся до Великодня? – запитала вона.

– Не знаю. У мене нічого немає, – я на секунду задумалась і додала, – у мене є тільки Біблія.

І мене наче ошпарило окропом, якщо в мене є Біблія – у мене є все. 

І ми почали готуватися: щодня з дітьми читали Біблію і розмірковували. Я по-новому зрозуміла духовну війну, яку переживав Ісус. Ця підготовка показала, як надмірно я концентруюся на земному, а Бог дуже ясно говорить про вічне. Мені здавалася такою несправедливою ця війна, і тут я помітила Юду, який три роки прожив з Ісусом і зрадив Його. Раніше я знала про це, але зараз цей момент для мене звучав по-новому. Мені зрозумілі стали переживання учнів після розп’яття Христа. Усе, у що вони вкладалися, рухнуло. Вони ще не знали, що всього через три дні Ісус воскресне. А я знаю. І нехай моє життя теж рухнуло, але ж я знаю істину. І тоді, дві тисячі років тому, теж ширилася пропаганда, як і тепер. Люди вірили в брехню і тоді, і зараз. Але істина не перестала жити, я її знаю, і вона дає надію. 

Кожен день писала мінізвіт у соцмережі про те, що ми читаємо і що робимо. Люди відгукувалися на мої тексти і це підтримувало мене і давало сили рухатися далі. Було зрозуміло, що в ці темні часи людям не вистачає любові і Божого світла.

Війна – це жахливе слово. Вона забирає спокій, руйнує сім’ї і краде життя. Там, де війна, завжди горе і брехня. Війна – це задум сатани. Але чудо, що Бог дає відчути Його мир і любов. 

 

Війна – це зло, суцільне зло.

Розлуки, втрати, біль, тривога.

Єдине добре в цій війні,

Що буде наша перемога.

 

Ісус прийшов, щоб закінчити всі війни. Він помер на хресті і переміг гріх. І це таке дивне відчуття, коли ти знаєш, що буде в кінці, але ще живеш у реальності війни. Точно так само я знала, що Україна переможе, це просто питання часу. 

Гірше, ніж панічні атаки

Якщо ви колись переживали панічні атаки, то знаєте, що для них характерний сильний страх смерті. Але декілька технік, зокрема правильне дихання, допомагають упоратися. Я навчилася давати раду панічним атакам.

Але гіршими за панічні атаки виявились атаки духовні. Війна оголила багато речей, поставила під сумнів цінності життя і сатана цим скористався. Ці атаки було складно відбивати саме тому, що сил ледве вистачало на звичайне виживання в новому середовищі. 

Першою такою атакою стала думка: «Навіщо я стільки часу сиділа вдома з дітьми? Який у цьому був сенс, якщо мої діти пішли в школу все одно, а  я тепер не знаю, як заробляти гроші? Я просто втратила час».

Я сама себе доводила до розпачу такими думками, доки одного разу не зрозуміла, кому ці думки вигідні. Кому хочеться, щоб я витрачала сили на порпання в минулому, на звинувачення себе за неправильний вибір. Точно не Богу. І не мені.

Наш міцний зв’язок із дітьми допоміг їм м’яко адаптуватися, пристосуватися до нового життя і навіть жартувати. Я помітила, що інколи мої діти мені, як друзі. Вони довіряли мені, а тому відкривали свої серця. І дуже підбадьорювали, коли мені було погано. Бог нагадав не турбуватися про майбутнє, адже Він піклується весь час. І тільки з молитвою прийшов мир.

Та незабаром з’явилася наступна брехня сатани: «Ти так гарно справляєшся сама, навіщо тобі чоловік? Він не хоче їхати до тебе. Він тебе покинув із трьома дітьми!» Ці думки нав’язливо влітали в мою голову, намагаючись затриматись і звити собі гніздо. Я почала звинувачувати чоловіка у всіх нещастях, так, наче це він винен, що в нас війна. І скільки б я собі не пояснювала, чому так сталося, цей голос нашіптував нахабно і безупинно. Але то був чужий голос. 

У 10 розділі Євангелії від Івана написано: «Воротар відчиняє йому, і його голосу слухають вівці; і свої вівці він кличе по йменню, і випроваджує їх. А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, – бо не знають вони чужого голосу».

Голос Ісуса зумів заглушити все інше і ще одна битва була виграна. 

Але це була не остання битва. За нею прийшла ностальгія. Ностальгія за минулим життям, за будинком, за рідними вулицями, недоробленою кухнею, сварливими сусідами, рідною церквою. Щовечора я лягала спати і бачила стіну в залі над комодом, де висіли рамки з фотографіями нашої щасливої сім’ї. А поряд із ними різнокольорові слова: Любов, Сім’я, Дім, Діти, Щастя, Радість. Кожне слово я бачила перед очима, згадувала, як ми з дітьми самі розмальовували ці слова. Що з цих слів залишилось у мене зараз? Діти? Я дуже їх люблю. Та важко вести їх у майбутнє без дому, без щастя, без радості. А одного разу Ісус промовив до мене: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лк. 9:62). Ці слова було боляче чути. Невже після того, що довелося пережити, я не годна для Царства Божого? Тоді постало питання, а куди я хочу більше: в свій будинок чи в Царство Боже? Щоб відповісти на це запитання, треба було провести багато розмов зі своїм серцем. А Бог слухав, тому я не могла брехати. І коли я чесно відповіла на це запитання, мені перестав ввижатися будинок щоночі.

Навіть якщо втекти від ракет, сатана не зупиниться. Він хоче нас знищити, де б ми не були. Він полює не тільки на тіло, а, передусім, на душу.

Материнство без прикрас

До мене підійшов Давид і сказав, що пише щоденник війни. Дав мені почитати. Думки трохи стрибають, але цікаво. Пише про першу ніч, коли було страшно спати під вибухи, про приїзд родичів. Запитую:

– А ти не хочеш почати з того ранку, коли все почалося? Ти ж пам’ятаєш?

– Так, але що там цікавого. Мама говорить весь час по телефону, а про мене забула.

Обійняла його, а на душі так сумно стало, що він пам’ятає саме це. Але якраз це допомогло усвідомити, що діти досі заважають мені робити «свої» справи. А головною справою було страждання і гортання стрічки новин. Мої діти залишилися не тільки без дому, без друзів, без тата, а ще й без адекватної мами. Я не хочу, щоб вони запам’ятали мене постійно зайнятою і чужою.

Триматися двома руками за думку, що я молодець і вивезла дітей від війни, можна перший місяць, доки стан схожий на зомбі. А далі приходить ясне розуміння, що війна не закінчується на кордонні з Польщею.

То що ж значить вивезти дітей від війни? Я не просто мама,
я – воїн Христа, і хочу, щоб мої діти теж стали воїнами Христа. Щоб навчилися перемагати щоденні битви, знаходити опору не в матеріальних речах. Отже, я повинна показати їм приклад. 

Я переживала кризу, тому що втратила те, чому віддала багато свого часу – домашню освіту. Але я не втратила дітей. І саме в цих умовах відкриваються найкращі можливості для впливу на їхні серця. Бог навчив дивитися ширше, не на форму навчання, а на справжні цілі, яких я хочу досягти.

Ми відновили читання Біблії, молитви перед сном. Я дозволила купити дітям речі, яких їм не вистачало для творчості. Ми скачали нові книги і багато читали перед сном. Дитячі серця як пластилін – вміють підлаштовуватися під різні умови, але їм треба трішки допомогти. А для цього Бог дав поряд дорослого, який
зможе підтримати, створити атмосферу любові, щоб вони розкривали свій потенціал попри травматичний досвід. 

Кінець війні, але не зараз

Ми не знаємо, які наслідки чекають на нас від війни. Немає жодної людини в Україні, яка б не постраждала і не отримала травматичний досвід. Але ми знаємо, що настане день, коли всі війни скінчаться і тоді ми зможемо втішитися нашим Господом. 

Зараз нам доводиться воювати з абсолютним злом. І так страшно, щоб самій не зробитися черствою і бездушною. Та надію дає те, що ми знаємо, чого очікувати в кінці. 

Колись я сяду біля ніг Господа і Він ніжно витре мої сльози. Я тоді вже нічого не буду запитувати, бо все стане неважливим. Залишиться мир, радість у вічності і мій Бог так близько, що я зможу бачити Його обличчя. А це означатиме, що вже немає гріха і всі війни позаду.