11 година вечора. 11 день війни. Неділя. Тепер я знаю, що у воєнний час ти зазвичай навіть не маєш уявлення, який сьогодні день тижня. Кожен день пройнятий напругою та тривогою. Кожен день (та й ніч також) сповнені незчисленною кількістю справ та новин. 

Але в неділю все по-іншому. Неділя – це день спочинку. І нехай ми поки не можемо собі дозволити взяти паузу в нашій
спільній праці на шляху до перемоги і хоча б на мить перепочити, ми принаймні просимо Бога дати спокій нашим стривоженим думкам. Заспокоїти нас Своїм Словом. Втихомирити наші неспокійні душі.

Сьогодні разом із церквою ми звершували причастя. Звершували спомин смерті Ісуса Христа. Ми пригадували те, як Ісус прийшов на цю землю, щоб постраждати та вмерти за нас. Він прийшов звершити те, чого ми ніколи б не змогли досягнути власними силами. Він прийшов врятувати нас.

Вчора ми дізналися, що НАТО не закриє наше небо. Вони не врятують нас. Але стоячи в церкві сьогодні вранці, я думала про те, наскільки чудово, що є Той, Хто вже нас врятував.

«Більше не бійтеся тих, хто може вбити тіло, бо вони не можуть вбити душу вашу. Краще бійтеся Бога, Який може знищити і душу, й тіло в пеклі» (Мт. 10:28).

Будучи настільки засмученою боягузливістю та жорстокістю західних політиків, я ще більше захоплювалася жертвою Ісуса.

Вони відмовилися посилати до нас літаки. Він послав Свого Єдинородного Сина.

Вони залишили нас наодинці з нашим болем. Він же ввійшов у наш біль.

Вони заплющили очі на страждання наших дітей. Він Сам став дитиною, вразливим немовлям заради кожного з нас.

Вчора наш президент звертався до них, запитуючи: «Скільки ще людей повинно померти?!» Сьогодні я ще раз пригадала, що Христос помер за наші гріхи. 

«Праведник віддав Своє життя за неправедників, аби привести вас до Бога. Тіло Його померло, але відродилося Духом».
(1 Петр. 3:18; UMT).

Під час причастя сьогодні я не могла не думати, що певною мірою ми всі – моя дорога церква, перебуваємо під загрозою. Але будучи Тілом Христа ми навіки в безпеці. Ми знаємо Того, в Кому життя. Життя вічне.

Ми тримаємося за це. Ця істина розвіює наш страх і живить нашу віру. Адже навіть якщо політики й уряди покинули нас напризволяще, Бог не покинув. І ніколи не покине.

07.03.2022

Гортаючи безкінечну стрічку новин і постів про війну, сьогодні наткнулася на чиєсь до болю влучне спостереження. Йшлося про фотографії обстріляних евакуаційних коридорів, де загинуло так багато людей. На тих продірявлених кулями автомобілях з усіх боків можна розгледіти написи російською – «Дети». Та автор допису зауважував, що коли прочитати ті самі написи українською, то прозвучить запитання: «Де ти?»

Просто неймовірно! Адже це саме те питання, яке я ніяк не наважуюся озвучити останніми днями. «Де Ти? Де Ти, Боже?» Тепер воно ще гучніше кричить всередині мене картинами заплямованих кров’ю автівок. Воно дзвенить у вухах звуками пострілів, які обривають останні благання про допомогу. Воно зависло у повітрі мовчанням тих, хто вже ніколи не дістанеться безпечнішого місця.

Дивовижно, але найперше запитання, яке Бог ставить людині, – це також «Де ти?»

«Де ти, Адаме?», – запитує Своїх дітей Бог-Всезнавець. Бог, у Якого завжди були, є і будуть усі відповіді. Та виявляється, що інколи не так важливо знати відповідь, як почути її з уст іншого.

Проте, я відчуваю, що тепер настала наша черга запитати Його: «Де Ти, Боже?» Я анітрохи не всезнайко, але на це запитання у мене також є відповідь. Він – тут. Ось тут. Просто біля мене.

Але заради Бога, заради всього святого, я зовсім цього не відчуваю! Я не бачу ані найменшого доказу, не помічаю ані найменшого подуву денного вітру!

Тому я й далі буду запитувати: «Де Ти, Боже?»

Я знаю, що Ти не спиш і не дрімаєш, але знаєш, у мене таке відчуття, що Ти таки вирішив заплющити очі та просто не помічати нас.

Неначе ми помінялися ролями. Ніби тепер Ти – це той, хто навмисне ховається, а ми шукаємо бодай крихітного знаку від Тебе.

«Де Ти, Боже?» – це єдине запитання, яке мені болить. Я не питаю, коли це все закінчиться, чому так мало трапитися чи як довго нам ще доведеться страждати. Просто скажи мені, де Ти. Чи Ти ще й досі тут? Чи Тобі взагалі не байдуже?

Я знаю всі правильні відповіді.

Я знаю, що Ти близький до зламаних серцем. Але тоді чому Ти здаєшся таким далеким до нас зараз, ніби між нами цілі всесвіти?

Я знаю, що Отець проявив найбільшу любов, коли дозволив Своєму Єдиному Сину постраждати за нас. Але чому здається, що зараз Тобі зовсім байдуже до страждань наших синів і дочок?

Я знаю, що Ісус, як ніхто інший, розуміє, що означає потерпати від фальшивих звинувачень. Тоді чому все виглядає так, наче Ти не бажаєш відновити Свою справедливість і заступитися за нас?

Я знаю, що Святий Дух потішає нас у наших скорботах. Тоді чому в мене таке відчуття, що ми залишені наодинці з цим болем, і він стає щораз нестерпнішим?

Де Ти, Боже? Я хочу ридати і кричати про це з дахів, із найвищих гір, може, тоді Ти нарешті почуєш нас?

Хоча я розумію, що Ти – Той, Хто уважно слухає найтихіший шепіт, Той, Хто помічає кожне зітхання. Адже Ти любиш нас так безмежно, неосяжно, безмірно.

Але якщо так, то я не розумію, чому Ти так чиниш із нами? Або, точніше, чому Ти не вчиниш нічого? Чому Ти дозволив, щоб нам заподіяли таке зло?

Можливо, більш зрілі і духовні християни осудять мене за те, що я кажу це все вголос. Та нехай. Я знаю, що Ти не осудиш.

Ти більш ніж здатен витримати всі мої запитання та сумніви. Водночас я майже впевнена, що Ти не даси мені чіткої відповіді. (Ти не дав її Йову, чому б Тобі відповідати мені?) Але Ти вислухаєш мої сумніви. Бо Ти знаєш, що ці сумніви не вб’ють моєї віри. Ці страждання та сльози, вагання, вимоги, благання та претензії, в які перетворилися мої молитви, – вони лише переплавлять і зміцнять її.

Тому, я й далі буду говорити до Тебе, навіть без надії на відповідь. Я й далі буду ставити Тобі те саме запитання.

Де Ти, Боже?

07.04.2022