24 лютого. Вранці я вже знав, що робитиму. Зателефонував товаришу, з яким домовилися разом їхати на місце збору в Ірпені. Речі вже були зібрані: в дружини тривожна валіза, у дітей маленькі рюкзачки із даними, а в мене бойовий рюкзак – найнеобхідніше, щоб протриматися попервах.

Затори, черга на заправку, тоді ми вперше їхали по зустрічній, ще не знаючи, що найближчим часом правила дорожнього руху перестануть існувати.

Ірпінь. Полудень. Безкінечні вибухи у Гостомелі. Над нами літають винищувачі. Угору не можна дивитися, голову не піднімати. Але ж дуже цікаво, коли над тобою пролітає смерть, не страшно, бо прошу Бога дати сміливість і забрати страх. Вночі отримали зброю, набої, трохи поспали. Тепер я офіційно в ЗСУ.

Ранок. Їдемо на позиції та чекаємо ворога. Полудень. Командир кличе п’ятьох до себе, я – серед них. Видають нлави (NLAW – шведсько-британська переносна протитанкова керована ракета малої дальності – прим. ред.), роблять короткий майстерклас на 45 секунд. Просто жах, але Ти, Боже, довірив мені, отже, впораюся. Чекаємо. Ворога ще нема, рубежі тримають наші воїни і
Господь.

Наступний тиждень – облаштування позицій, знайомство з людьми, молитви і постійна боротьба із холодом. Вночі прокидався від несамовитого тремтіння всього тіла. Було настільки холодно, що холоду не відчував. Розуміючи, що потрібно вижити, брав лопату і копав серед ночі, аж поки все тіло не нагрівалося. Тоді можна було б лягати ще поспати. Головне було дотягнути до ранку, бо тоді і світло, і тепло. Місцеві ресторани наготували нам безліч контейнерів із їжею. Промерзлі продукти добре зберігались, але доводилося, поївши, починати копати, щоб зігріти їжу у собі. Я ще ніколи в житті не був так вдячний Богові за їжу, таку холодну, але таку необхідну, тим паче смачну ресторанну їжу.

Тоді ми жили годинами, не відчуваючи зміни дня і ночі. Найважче було вночі. День минав дуже швидко. Не думав, що колись доведеться виживати зимою в лісі.

Якогось дня підійшов командир і зібрав групу «на помивку». Поїхали. На місці нам зробили умови для короткого відпочинку і прийняття гарячого душу. Випадково зустрів старих знайомих, з якими проходив військові навчання з тероборони в Ірпені  минулої осені. Після «помивки» до мене підійшов незнайомий військовий і сказав, що я переходжу в підрозділ розвідки, в його підпорядкування. Тепер життя в лісі здалося мені не таким уже й небезпечним. А раптом це Бог поклав на серце цій людині забрати мене? Чи можу я відмовити? Так, можу. Страшно. Але якщо Божа воля, то значить, тут мої молитви і моєї церкви потрібні особливо, оскільки робота в такому підрозділі більш небезпечна, ніж життя в окопах. Ночівля вже була в теплому приміщенні із нормальним ліжком, хоч відпочити можна було. Тут я буду майже тиждень
виїжджати на завдання, вчити тактику і набиратися сили перед майбутнім випробуванням.

Вирушаємо на Ірпінь. Посилити одну з бойових бригад. Перша ніч. Перший обстріл. Ми в укритті. Навколо холод і пітьма, перші поранені, але живі. Боже, не дарма я тут молюся за нас, не дарма церква молиться за моїх хлопців. Вранці я бачу слід від того, як за кілька метрів від моєї позиції розірвалася міна, а також слід влучання однієї в дерево, саме над моєю позицією. Ця міна поранила одного із наших, але я в ту ніч вирішив ночувати в холодному бетоні, тому, мабуть, і лишився цілий.

Бетонна споруда часів Другої світової тепер дає прихисток мені. Холод. Бруд. Темрява. Дзвенить у вухах. Важко спати, сидячи у броніку і касці. Немає чим вкритися, крім літнього спальника і шматка каремата. Холод. Але мушу терпіти, бо є заради кого берегти життя. Дні так само минають годинами. Постійні чергування вдень і вночі не дають жити інтервалами день/ніч. Щодня допомагаємо тим, хто евакуюється з Ірпеня. Тут я запам’ятав короткі, наче соціальні ролики, події, від думки про які щоразу навертаються сльози.

Історія перша. Жінка і чоловік ідуть до нас. У неї клітка з котом, у нього переляканий собака на повідку. Кажу, щоб підтримати: «Дякую, що забрали своїх домашніх улюбленців, не покинули». А вони: «Як інакше».

У рюкзаках на їхніх плечах були не речі, а корм для кота і собаки. Багато на собі не донесеш, евакуюючись, забираєш найцінніше. Ні одягу, ні техніки не забрали, лише корм для тварин. Дивлюсь у ці очі. Кажу: «Проходьте». А сам відвертаю погляд, бо плачу.

Історія друга. Повертаюсь із глибини лісу шляхом, яким евакуюються. Зустрічаю молоду сім’ю. Батько, мати, немовля, маленька дівчинка і трохи старша. Питають про безпечну дорогу. Показую. Діти перелякані, але бачу, що раді бачити українських військових, а не російських. Змучені, але впевнені вони пішли далі, а я до наших позицій. Молю Бога, щоби благословив їх прихистком і безпечною дорогою. Бачу на дорозі кольоровий олівець. Мабуть, дівчинка згубила. Ще один. О, зможу щось намалювати. Поки йшов, назбирав вже біля десяти олівців. Шкода дитину, не буде чим малювати. Я сам маю двох хлопців, дома розмальовані стіни. Зараз вони із дружиною вже в тещі на Рівненщині. Згадую перші малюнки. Так шкода дівчинки, бо тепер не матиме чим малювати і невідомо, коли матиме можливість роздобути нові. Повз мене проноситься евакуаційний джип,  розбиває думки і повертає до реальності. Треба бути уважнішим, війна йде. Підходжу до наших позицій, бачу цей джип, а в ньому знайомі обличчя, не можу згадати, де бачив. Бачу дівчинку, в руках кілька олівців розстібнута  кишенька рюкзачка. Не може бути. Кажу: «На дитино, певно ти загубила дещо». Віддаю жменю олівців. Мати в відповідь: «Та залиште, може вам потрібніші».

Кажу: «Ні, це ваше, та й таке добро зараз ніде дістати». Дитина забирає, в очах подив. Мабуть, і я, і вона запам’ятаємо цей момент на все життя. Бажаю гарної дороги, усміхаюсь і відхожу на метрів 30, стаю проти вітру, щоб висушив сльози, щоб не бачили їх, я ж військовий, маю триматися. За кілометр від мене горить Ірпінь. Боже, хіба ці діти заслужили такої долі? Боже, помилуй.

Історія третя. Піщаною дорогою чоловік везе бабусю на колясці для людей з інвалідністю. Поруч жінка із сумками. Бабуся стара, не рухається, лиш очами водить. Тепло вдягнена, ноги накриті ковдрою. Старший каже: «Йди поможи». Бачу, ніби чоловік дає раду. Але ні, одна сторона грузне в пісок, і візок, перехилившись, падає разом із бабусею. Старший наказує: «Я ж казав, біжи скоріше». Підбігаю. Ставимо візочок і обережно підіймаємо стару. Знаю, що серед таких жінок багато тих, хто любив радянський союз. Саме їхньому поколінню ми маємо «дякувати» за розруху в країні і за війну сьогодні. Та країна, яку ви так чекали, тепер нищить ваші домівки і ваших дітей та онуків. А тепер, жінко, мати, ти дивишся на своїх синів у військовій формі незалежної України, які підіймають тебе із землі, коли ти тікаєш лісами. Але я не тільки солдат, моїми очима на тебе дивиться Ісус. Беру ковдру, спускаюся на коліно, ніжно загортаю ноги, щоб не задував холодний березневий вітер. Дивлюся в очі, вона дивиться мені. Я пробачаю. Хоч я і сердитий на це покоління, але пробачаю, бо не хочу починати із ненависті. Поправив ковдру, вирівняли візка. Бабуся глянула на мене вже іншими очима, на яких проступили сльози. Я відчув, що тепер вона вдячна, бачить воїна ЗСУ, який допомагає. Тепер вона нас не боїться, не сердиться, тепер в її серці буде любов. Думаю. Це мало трапитися тут, на цьому піску, так символічно. Проводжу, прощаюсь, благословляю. Відвожу погляд... дивлюся проти вітру... вкотре...

Дні минають. З лінії оборони бачу, як горить Ірпінь. Ми чекаємо їх, вони чекають нас. У кишені грію батарейку від нлава, щоб точно спрацювала. Я ще не знаю про всі ті звірства, що вчинили росіяни в Бучанському районі. Останній тиждень на серці молитва за Ірпінь, Бучу і Гостомель, щоби Бог звільнив. За ці три міста молиться також церква.

Інженери ставлять понтон, треба прикриття. Частина мого підрозділу заходить в Ірпінь, щоб прикрити переправу, згодом – і я з рештою підрозділу. Зайняли одну з вулиць. Ворог за 1 км,
12 хв пішки, 2 хв на машині, росіяни зайняли Адміралклуб. Відтепер моєю основною молитвою буде: «Боже, збережи мені всіх моїх хлопців із взводу, як Павлу зберіг всіх на кораблі. Знаю, що це не можливо на війні, але в Тебе все можливо, в ім’я Ісуса Христа».

Дізнаюся, що поряд семінарія, і там служать людям. Є світло, гаряча їжа і навіть душ. Нас запросили. Я тішуся, що нарешті побачу братів у вірі, нарешті разом помолимось, обнімемося. Весь час я свідчив побратимам, а тут вони побачать, як під час бойових дій мої брати у вірі служать людям.

Приходимо до семінарії, на подвір’ї купа машин, на ґанку люди палять цигарки. Дивно, чому віруючі не попросили не палити тут. Але час такий, може, тому не звертають уваги. Йдемо далі, заходимо в приміщення. Всюди на підвіконнях клітки із хом’ячками, плазунами, птахами. Питаю, а де пастор. Місцевий відповідає, що немає. А служителі? Каже, нема, всі поїхали. Замкнули на ключ і поїхали. Я «випав». Як таке взагалі могло бути. Це ж віруючі, це ж ті, хто не боїться померти... з такими думками я проведу
найближчі кілька днів. А служити нам почали місцеві. Ті, хто лишився. Наступною несподіванкою для мене було те, що нам і потерпілим почали служити люди з пропитими обличчями, тюремними  татуюваннями, навіть наркомани підходили і казали прямо: «Ми наркомани, слабкі і недолугі, але чим зможемо, тим і послужимо, бо ми за вас». Вони приходили із чаєм, кавою і борщем. Разом із нами копали під обстрілами. Навіть не копали, а довбали, бо навколо і асфальт, і паркани. «Боже, – питаю, – як так, що ті, кому служив я, тепер служать мені?» А на серці відповідь: «Тому ти і тут, щоб молитися. Я тебе привів сюди, щоб ти служив Мені тут».

Я ніколи не думав, що чужі підвали будуть мені прихистком. Мені було соромно за те, що доводиться спати під чужою ковдрою, брати чужі чисті теплі шкарпетки. Вибачте, господарі, але така ситуація, війна. Боже, не зарахуй мені це за гріх, мені соромно, але холодно вночі. Благослови цих людей і віддай їм за те, що їхні речі послужать мені, в ім’я Ісуса прошу, благослови їх». Це одна із сторін війни, в якої немає ні краплі романтики. Але і тут була Божа підтримка. Схоже, що в цьому місці була дитина, яка іноді ходила в недільну школу однієї з місцевих церков. «Воскрєска», як звикли називати її раніше. Не знаю, якою була остання тема, але на видному місці лежала листівка ручної роботи, на якій був надпис, що змусив мої очі стати вологими: «Чи ж не наказав Я тобі: будь сильний та відважний? Не бійся й не лякайся, бо з тобою Господь, Бог твій, у всьому, де ти будеш ходити» Ісуса Навина, 1:9. У такі моменти думаєш: «Боже, і тут Ти. І в такій ситуації Ти для мене залишив це повідомлення. Дякую тобі, Батьку, за підтримку. Впевнений, це Твоїми руками дитина залишила саме для мене цю листівку, саме в цьому місці, бо Ти знав, що я тут опинюся». Я пообіцяв, що якщо дасть Бог і я залишуся живим і повернуся додому, коли закінчиться війна, то поверну цю листівку її власнику і розкажу свою історію війни. Через два місяці після цієї події листівка поїде зі мною на Схід, слугуючи нагадуванням про Ірпінь і про події, описані
нижче. Також вона слугуватиме закладкою в Новому Заповіті, який я ношу в бронежилеті.

Щоденна молитва стала цілодобовою розмовою з Богом. Сидячи в укритті, розмовляємо з хлопцями лише про вічне. Все
інше – неважливе. Щодня в нашому полі зору згоряло від 4 до 10 будинків. Горіли машини. Гинули люди. Щодня герої із нашого підрозділу допомагали місцевим евакуюватися. Тихо було лише з першої години ночі до п’ятої ранку. Як починало світати, починала прокидатися ворожа техніка. Здавалося гуркіт щораз ближче і от-от з-за рогу на нас щось вилетить і буде бій. Але бою не було, лише обстріли, які з кожним днем ставали дедалі сильнішими. Ворог знав, де ми, але не знав, скільки нас і чим озброєні, тому, напевно, і не підходив, а вів бої здалеку. Нам уже ставало все одно, коли над нами пролітали снаряди, видаючи жахливі звуки, роздираючи металом повітря.

Не знаю, скільки минуло діб. Десь двадцяті числа березня. Знову обстріл. Навколо декілька пожеж, до нас прилітає. Все в диму. Я на другій позиції в укритті, яке ледь затуляє з боків. Копаю лежачи, бо боюся підняти голову, адже осколки вже зробили решето із навколишніх парканів на висоті від 30 см. Вище підніматися не можна, бо дружина мене дуже кохає, не хочу лишати її вдовою тільки через те, що виглядаю смішно, коли копаю лежачи. Краще потім із нею посміюся, вдома. Я ріс майже без батька, то був його вибір, а мій вибір зробити все, що можливо, аби лишитися живим і втримати позиції, зробити один, але важливий і влучний постріл із нлава. А далі як буде.

Копаю і молюся. Молитва не йде. Поруч вибухи. Здається, кожен наступний вибух ближче і ближче. Боже, невже цей час – мій час. Але я не жалкую, я все робив правильно, з 2011 року, тоді як повірив, і досі. Усе моє християнське життя було наповнене служінням, і я ні за чим не жалкую. Бачу, що все, заради чого була праця людей, згоріло, а людей – нема. Вони із собою не забрали нічого, на що, можливо, витратили половину свого життя. Я все робив правильно. Але ще хочу робити більше, та для цього потрібно вижити. Молитва не йде, сили немає. Лежу, вибухи наближаються. «Боже, дай сил». І тут нарешті прориває, молю, мабуть, вперше до Духа Святого: «Святий Духу, прошу Тебе, Ти мені потрібен зараз найбільше в моєму житті, я молю Тебе, підніми церкву мою, підніми тих, хто знає мене, підніми їх в молитві за мене і за моїх хлопців, підніми їх до молитви, негайно, прошу Тебе, просто зараз. В ім’я Ісуса Христа. Боже, почуй. Амінь».

Почалося. Наповнення. Дякую, церкво, за молитву, ви почули. Я вперше випробував небесну рацію, зв’язок якої не заглушити. Тепер я розумію, Отець, і Син, і Дух Святий. Ти, Боже, сильніший за всіх, прошу збережи моїх хлопців і звільни ці три міста, Ірпінь, Бучу і Гостомель.

Ще один ранок. Світанок. Із наших позицій їдуть машини. Багато машин. Танки. Техніка. Тепер я бачу, для чого ми тут – щоб вони безпечно зайшли. Почалися бої. Тепер працює не тільки арта, а вже і піхота. Вже і кулі літають повз. Уже й наш підрозділ поодиноко відповідає. Але моє бойове завдання залишається тим
самим – зробити один влучний постріл, який збереже багато
життів.

Ранок. Крізь сон відчуваю вибух щотридцять секунд десь за 50 метрів. Працює міномет і працює по нас. Такий гул, що здається, із танка стріляють. Але спати можна, бо якщо не спати, то починаєш бачити те, чого немає. Як почнуться постріли, або крик «До бою», то я почую, а зараз – ще хвилиночку поспати. Заснув. Будять: «Друже, вставай, ми трошки горимо, треба речі і БК (бойові комплекти – прим. ред.) виносити». Ох же ж, цей гумор, але без нього ніяк. Речі вже зібрані, бо то питання часу було, коли у нас влучить. Встаю, вдягаю бронік, каску, а сплю в одязі вже давно, бо інакше не засну, думатиму: раптом бій, то не встигну навіть взутись, а на вулиці мороз. Виношу речі, на вулиці машини, приїхало підкріплення. Як же я радий їх бачити. Тепер нас більше, це тішить. Командир підходить і питає, чи поїду на ротацію. Чому питає? Я ж хочу, звісно, бо важко вже стільки часу витримувати обстріли, і невідомо, скільки ще вони будуть тривати. Але
розумію, що на все воля Божа, і не маю права за власним бажанням поїхати, тож кажу: «Як скажете, так і буде». Вдруге мене
питає через 10 хв. Пожежа розгоряється, речі майже винесли. Потім перенесли, бо стало спекотніше і небезпечніше. Моя позиція ціла. Нлав на місці. Треба зараз заступати, щоб бути готовим до бою. Відповідаю командиру: «Як скажете, так і буде». А сам думаю: як же стомився, так хочеться хоч день поспати. Все що треба, – це сказати «так». Але ж я не сам сюди прийшов, вірю, що Бог привів. Тому: «Якщо скажете – на ротацію, то поїду, якщо я потрібен тут, то, звісно, лишаюсь тут. Вирішуйте самі (Боже, Ти вирішуй)».

Через 5 хвилин командир підходить: «Друже, давай їдь, трохи відпочинь, а ми тут із новими силами, думаю, впораємося».

Вантажимося, сідаю в джип, їдемо тим шляхом, яким заходили. Не впізнаю вулицю. Навколо вирви, повалені дерева, зруйновані будинки. Переправа. Ліс, стомлений, скошений, але ще здатний захи-
щати.

Тил. Три дні в ізоляції без людей і зброї в окремій кімнаті. Ніхто мене не чіпає. Тільки сплю і їм. Молюся за хлопців. Починають приходити сумніви, що я дарма поїхав на ротацію. Може, потрібно було залишитися? Але ж я віддав рішення в руки Бога через волю командира. А, може, то була перевірка віри? Може, вже треба проситися назад? Там бої, там ворог, мої хлопці без зв’язку й інтернету. Як вони там? А я тут, сплю на ліжку, миюсь у гарячому душі, сплю до ранку. Боже, невже я порушив Твою волю?

Кінець березня. Ходять чутки, що Ірпінь, Бучу і Гостомель звільнено. Це те, про що я так довго молився? Невже таке бажане і, здавалося, неможливе сталося?

Біля дверей чую гомін людей. Відчиняю. Мої хлопці. Живі. Всі. Обнімаємося. Дізнаюся, що двох щойно поранили, але відносно легко. Ворог відходив і вистрілював все, що можна, в наш бік, а тепер його женуть уже десь біля кордону. Слава Богу, мої всі живі, не дарма я там був увесь час, не дарма за всіх молився. Це чудо, весь взвод живий. Але ж я поїхав, якби я не погодився на ротацію, може, і поранень не було. Але це вже в минулому.

Увечері приїхав командир. Привітав. Питаю про мій нлав. Каже: «А, добре що згадав. Друже, така ситуація. Ти поїхав, і через годину туди, до тебе просто у двір, прилетіло так, що паркан знесло, а нлав, на жаль, посікло осколками. Тому ти тепер буде поки без нлаву». Після цих слів я його вже не слухав, бо зрозумів, що, лишившись, я міг би загинути або принаймні втратити барабанні перетинки від такого вибуху. Я не з тих людей, які прямо чують голос Бога, але мені здалося, що я його почув серцем: «Я попіклувався про тебе, щоб ти поїхав. Вибух є підтвердженням, що це Я тебе забрав звідти, бо ти вже зробив там, що мав». Сльози. Вдячність. У Бога все під контролем для тих, хто вірує і довіряє Йому, навіть на війні.