ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОНКУРС ОПОВІДАНЬ
Збірка «Моя історія війни» – результат Всеукраїнського конкурсу оповідань. Автори творів розповідають про власний досвід початку війни, про життя, яке перемагає смерть, про любов і надію посеред відчаю, про честь і гідність народу, про всемогутність Бога у час людського безсилля та про глибоку віру у Божу присутність і Перемогу.
МОЯ ІСТОРІЯ ВІЙНИ
Яна Кириченко
Народилася 20 липня 1999 року у місті Харків. Усе життя проживала у селищі Покотилівка, що у Харківській області. Народилася у віруючій сім’ї. У 14 років покаялась, у 15 – прийняла хрещення. Бог одразу дав мені служіння. Я багато років була лідером у християнських дитячих та підліткових таборах. Але я мала багато проблем через те, що пройшла через булінг. Чотири роки знущань повністю знищили правильне усвідомлення «хто я». Довгий період я ненавиділа себе і не могла впоратися зі своїм характером. Бог дивовижно показав мені, що я Його донька. Що Він мене створив. А отже, я прекрасна. Я не маю себе зневажати. Я маю розвивати свої дари і працювати над недоліками. Із цим принципом я і рухаюсь життям. І вже більше двох років задіяна у служінні Young Life. Моє покликання: розповідати підліткам про Христа. Ще веду дві сторінки інстаграм: особисту та християнський блог. Вважаю це теж моїм служінням, бо приділяю цьому багато часу. Тепер я знаю, як звучить війна. Знаю, що означає спати у підвалі і боятися не прокинутися. Точніше, вмерти не страшно. Страшно прокинутися без кінцівки або без сім’ї. Чотири місяці я була переселенкою у Вінниці і служила для таких самих переселенців, як і я. Ми відкрили центр допомоги і кожного дня я стикалася з очами, наповненими болем. Зараз я повернулася до Харкова. Тут ми відновили наше служіння підліткам. Я дуже боялася знов опинитися так близько до війни. Але Бог створив для мене комфортні умови у прифронтовому місті. Моє життя – це історія неймовірної любові Бога до маленької дівчинки Яни…
Звуки вiйни
Я не була готова до війни.
Усвідомила це у момент, коли вперше почула, як вона звучить. У той момент я відчувала лише страх. Я не розуміла, як жити далі. Тато з братом облаштовували підвал, а я сиділа в коридорі. У голові були питання до Бога: «Тату, як? Як, знаючи мої слабкості, Ти помістив мене у період війни? Я надто слабка, щоб бути тут… Хіба Ти не знаєш?»
Із кожною годиною ставало гірше. Я боялася КОЖНОГО гучного звуку. Лякалася навіть тупоту ніг моїх менших братів. Ми піднімалися з підвалу лише для того, щоб швидко приготувати їжу і поїсти. А потім однієї ночі над нашим будинком пролетіли винищувачі. Один, другий… І тієї ночі ми вирішили виїжджати з Харкова.
У мене німіли ноги, коли я піднімалася з підвалу. Вийти з будинку і сісти у машину – було випробуванням. Мої друзі писали мені: «Як тільки виїдеш із Харкова – стане легше. Буде тихо. Все буде добре».
Але я пам’ятаю, як підірвалася на матраці, коли вперше почула сирену. Тоді ми ночували в приміщенні однієї церкви у
Кропивницькому. Я сіла і мало не заплакала. Було
відчуття, що мене обманули. Я ж думала, що їду у безпеку… А виявилося, що тепер я не зможу спати через сирени.
І я пам’ятаю, як над будинком, у якому ми жили – пролетіла ракета. Це сталося вже у Вінниці. У перший тиждень нашого життя як переселенців. Я вибігла з кімнати до мами… Як же було соромно. У свої 22 проситися спати поруч із мамою, поки вона шукала заспокійливе. Чергова панічна атака. Чергова ніч майже без сну.
А ще пам’ятаю, як у ту ніч сказала Богу: «Тату, я не можу із цим впоратися. Якщо я почую ще один вибух – я просто втрачу розум. Будь ласка, збивай ті ракети. Ти ж бачиш, що я не прикидаюся. Я отака». І я пам’ятаю як кожного дня протягом тижня читала про збиту ракету над Вінницею. Після тої молитви – я жодного разу у Вінниці не почула вибуху.
Я пам’ятаю, як молилася перед кожною прогулянкою: «Тату, хай не буде сирени. Прошу. Бо я просто не витримаю цього». І я жодного разу її не чула. Варто сказати, що я кожного вечора виходила на ту прогулянку, щоб заново «навчитися ходити». Бо мої ноги німіли щоразу, як я робила крок за паркан. Мозку потрібно було віддавати команду: «Роки крок. Роби крок», щоб я змогла хоч кудись дійти.
Але сьогодні я у Харкові. Це було моє свідоме рішення. Повернутися сюди, щоб служити підліткам. Свідчення того, як Бог працював і працює зі мною під час цієї війни просто неможливо помістити у 3000 символів.
Моє життя – це історія неймовірної любові Всемогутнього Бога до немічної дівчинки Яни. Бо тільки Він із дівчини з панічними атаками міг зліпити дівчину, яка свідомо повертається у прифронтове місто.
Я казала Йому: «Залиш мене. Я не гідна того, щоб називатися Твоєю. Я боягузка. Я слабка. Хіба Ти не бачиш?» Але Він впевнено відповідав: «Ти – Моя. Я люблю тебе. Все буде добре. Нам просто потрібен час».
Істина, яку я усвідомила під час війни: справа не в тому, яка я… Справа в тому Який Він.
Вірний. Люблячий. Тато.
Наші партнери
