Свою історію війни я вирішила описати наче окремими «спалахами» у пам’яті. Бо так воно насправді і є.

І це ж таки підходяще слово, коли говоримо на таку тему?..

Отож, війна для мене – це коли…

Обставини навкруги змінюються дуже швидко, і рішення потрібно приймати відповідно. Здається, життя стиснулося, як пружина. У перші ж дні стає зрозуміло, що без Бога в серці пройти це все надзвичайно важко, тільки Він допомагає зберігати спокійну голову і тверезий розум…

Одне з основних рішень – лишитися в місті і служити людям попри гучні звуки і панічні настрої навкруги. Бо, «якщо не я, то хто?» Спочатку лишаємося вдома, а через тиждень перебираємося жити до приміщення церкви (досить великої споруди, з облаштованим
імпровізованим бомбосховищем), тому що людей там дедалі більше.
Чоловік цілими днями допомагає з евакуацією, а я готую їжу…

Поступово починаєш відрізняти на слух, як стріляють гаубиці, гради і танки. Розумієш, де свої, де чужі. Тобто, де вистріл, а де «приліт». Під кінець, у цей звуковий мікс додаються ще й автоматні черги. Теоретично, десь за кілька кварталів від тебе. Але хтозна, насправді, може вони вже й поруч?..

Встановлюєш оригінальні рекорди, годуючи людей. 33-літрова каструля борщу (і, кажуть, смачно вийшло!), 150 літрів приготованої їжі за день (і тобі не вистачає). Але то нічого, бо ти просто поступово розучуєшся їсти. 

Приміщенням бігає залишений господарями собака. Люди хочуть його вигнати – і раптом у голові миттєве рішення: лишіть, я заберу собі. І це рішення, зауважте, в моїй голові! Зважаючи, що я і тварини – це взагалі різні планети! Забираємо додому, діти миють, годують. Наступного ранку дзвінок: «Ми тут, не лишили його, пес злякався вибухів і втік, віддайте, будь ласка». Але тепер у моєму домі одну добу пожив красивий рудий спанієль…

Ти хочеш піти на ніч додому, адже там діти, – але трошки згодом, тихенько, після початку комендантської години, бо ж у церкві ночує багато дітей, яких спочатку треба нагодувати вечерею. Аж раптом,– приїздить тероборона і категорично забороняє саме сьогодні виходити навіть на територію, зачинивши й охороняючи всі двері. І твої діти лишаються вдома самі… На календарі –
4 березня…

Загалом, ходіння під час комендантської години і під час гучних звуків на вулиці стає звичкою. Почала вироблятися вона ще на четвертий день війни, в неділю, коли потрібно бути в церкві на останньому богослужінні, ще й з хрещенням, а тут раптом цілий день виходити заборонено. Чоловік уже два дні ночує там, тому телефонує: «Може, не йди?..» Але ж як не йти, коли там немає кому співати, ще й багато невіруючих?.. Тож гітару на плечі (без чохла, бо у чорному чохлі дуже схоже на зброю) – і вперед, йдемо з дітьми до церкви… У сусідньому кількаповерховому
будинку якийсь чоловік курить на балконі. «Куди це ви», – питає? «До церкви», – відповідаю йому. «А навіщо?» – «Богу молитися, дядьку… Чи ви думаєте, що ще Хтось здатний зараз нам допо-
могти?..»

У приміщенні – жахлива круговерть. Люди буквально атакують церковну рецепцію з благаннями відправити їх – чи то нашим транспортом, чи власним, формуючи колони… Телефони в усіх нас просто «червоні», люди істерично-галасливі, а часу у добі не вистачає, щоби виїхали всі, хто бажає… Не менша круговерть відбувається і на кухні… Тільки закінчуєш готувати і роздавати їжу усім, хто переховується в будівлі, – забігають та просять приготувати каву і бутерброди «для хлопців»… Тільки закінчуєш це – приходять місцеві, щоб отримати якийсь пайок. Тільки задовольнив їх – люди, що евакуюються, віддають у торбах, з яких течуть калюжі, вміст своїх холодильників і морозилок, і потрібно щось із тим придумати. Тільки наче все розібране – забігають із проханням підготувати продукти для тих, хто лишився вдома, лежачих або стареньких, щоби завезти їм за адресами, які скидають і скидають у незліченних повідомленнях… 

Безкінечна, виснажлива робота – то не страшно. Господь дивовижно дає якоїсь внутрішньої зібраності, зосередження і надзвичайної «невтомлюваності»… А ось що таки «вибиває з колії», то це паніка. З семи жінок на початку нас на кухні залишилося троє. Роботи багато, каструлі парують, дихати гаряче… Раптом забігає одна сестричка і кричить: «Дівчата, орки!!! Зараз зайдуть у приміщення! Ховайте телефони, бо будуть відбирати!..» Вивалила те все, як ото бомбу, ніяк не менше, – і побігла собі. Рюкзак на плечі – і в евакуаційний автобус… А ти лишаєшся на кухні, стривожений і «розхитаний» тими «новинами» (які тільки пізніше виявляться далекими від дійсності), дивишся на ті кипучі каструлі і розумієш, що просто не можеш собі дозволити втекти, бо в бомбосховищі чекають голодні люди, з яких більша частина – літні, вагітні та жінки з дітьми… 

5 березня. Танки заходять в Ірпінь – і починається перший масовий артилерійський обстріл міста. «Усі в бомбосховище!!!» – звучить в коридорах церкви… Спускаємося. Сиджу 5 хвилин. Слухаю, як незнайомий чоловік поруч розповідає, що окупанти вже зайняли всі вулиці міста за залізницею, заїхали танками на залізничне полотно й їдуть просто по коліях через міст на Київ (лише через кілька днів дізнаємося, що це все була неправда, але хто тоді знав?..) Стає моторошно. Не хочу це слухати. До того ж, у мене вечеря для людей на плиті. Підіймаюся на другий поверх, на кухню. Раптом вибух. Враження таке, що на мене зараз посиплються уламки двох величезних вікон. Мимоволі пригинаюся, вибігаю… Переді мною – екран монітору на рецепції, де видно спалах вогню. Хтось кричить: «Церква, горить основний зал!!» Дивимось уважно в монітори – ні, «прилетіло» на парковку. Хвилина – і ситуація зрозуміла. Але тут повністю «лягає зв’язок», а багато хто в бомбосховищі вже встиг надіслати SMS з істеричним текстом, тож практично цілу добу хибну інформацію неможливо спростувати. Щораз більше розумію, наскільки недопустима на війні паніка. Через годинку хтось починає волати, що по вікнах зараз будуть стріляти снайпери. А в мене на кухні вікна величезні. Зосереджуюся і прошу хлопців із рецепції заставити всі підвіконня на мій зріст коробками з крабовими паличками та йогуртами (хтось багато пожертвував). Кажу, мені готувати треба, а як будуть стріляти – нехай, в йогурти влучають!.. Того вечора попри те, що будівля церкви не пошкоджена, допізна спостерігаємо, як навкруги горять будинки… І ніхто нічого вже не гасить, уперше немає пожежників… Заграва від найближчого будинку потрапляє у велике вікно в коридорі і яскраво віддзеркалюється… «Вимкніть світло, ви що, не можна ж!!» – обурюється якась бабуся… Як же ми хотіли би «вимкнути» це світло!..

Поступово розумію, що перебування у церковній будівлі для багатьох місцевих – це наче «будинок для людей похилого віку»… Розуміння це, звичайно, приходить завдяки спілкуванню. Коли, наприклад, спочатку було вирішено годувати тих, хто ховається у бомбосховищі, гарячою їжею раз на день, в обід, а потім виявляється – в будівлі є діти, яким потрібна вечеря. Якої дорослі теж хотіли б. А потім приходять люди по борщ на обід (хороший, наваристий, м’ясний!), і невдоволено запитують: «А друге буде?» Збираю всі емоції докупи і запитую у відповідь: «Пробачте, нагадайте, будь ласка, ви яку саме путівку придбали, економ чи преміум?..» Цим людям надали всі умови для комфортної евакуації, але вони вирішили, що зовсім не потрібно кудись їхати, бо ж тут і годують, і піклуються, і майже вдома. Усвідомивши це, вирішуємо серйозно з ними поговорити, бо в такій ситуації – кожен із нас виявляється їхнім заручником, не маючи жодної можливості виїхати, коли настане той час. Порушуємо це питання на вечірньому спілкуванні. Намагаємося пояснити, що ми – не безпечне місце очікування, а просто «перевалкова база», що ми тут заради них, але їх уже готові прийняти в інших, набагато безпечніших місцях!.. Наступного дня багато літніх виявляє готовність евакуюватися. Слава Богу, бо ж ніхто не знає, що з ними станеться ще через день!.. А таки потім ставалося, бо були випадки, коли ті, хто відмовлявся, все одно евакуювалися, терміново, вже після влучення міни, без пальців або без ноги…

8 березня. Для мене це зовсім не свято, але різні люди сприймають цей день по-різному. А їх у нас тепер поруч вистачає – різних. До цієї дати в місті вже немає газу, води та світла… Я вже кілька діб як працюю на кухні сама, а церква і люди, які служать у ньому, лишаються єдиною «цитаделлю». Місцем, де є їжа, ліки та предмети гігієни, є генератор, який за браком палива вмикаємо 2–3 рази на день і всього на годину, не для опалення. І вже десь тиждень, як до нас із сусідньої вулиці навідується один дідусь. Харчується, а нам приносить воду з криниці. Аж раптом дарує мені дві картини, написані олією. Власні. Квіти. Вибачається, що раму однієї трохи викривило під час мінометного удару, який пошкодив половину його будинку. Але ж свято, хоче привітати… Тепер у мене є власноруч подаровані роботи ірпінського художника…

Відсутність води. Це досить велике випробування, скажу я вам. І на кухні, бо тепер не тільки готувати, але й прибирати після того досить важко. І в фізичних потребах, бо ж… Врешті, чотири тижні без душу… Ніколи раніше не славила Бога за вологі серветки, за того, хто їх придумав, і особливо, за того, хто встиг ще цілими дорогам завезти їх вдосталь в Ірпінь.

Немає зв’язку. Тобто, на першому поверсі церковної споруди, який досить високо розташований, із досить великими вікнами, не можна ні поговорити по телефону, ні отримати повідомлення… Щоби мати хоч якийсь контакт зі світом – друзями, родичами – потрібно або виходити на третій поверх, де величезна площа панорамного скління, і навіть там сидіти на підвіконні (уявляєте ризики?). Або виходити на вулицю, де мороз скручує пальці ще до того, як ти завантажиш хоч одну новину чи повідомлення від рідних, у той час, як «прильоти» чутно набагато гучніше. Ще те випробу-
вання!.. 

З кожним днем стає дедалі холодніше… Навіть мені, людині досить «морозостійкої породи». Перебираємося спати з середнього поверху, де є свіже повітря – у бомбосховище… Так, там немає світла і мало кисню, але більш безпечно в умовах, коли бомбардування посилюються, і таки трохи тепліше. Хоча й там спиш повністю одягнений, під двома ватними ковдрами – і тремтиш. Кілька годин, на які вдається вночі «відключитися», бачиш уві сні авіанальоти. І як би не хотілося трохи зранку відпочити, о 8 годині, беззмінно, маєш таки вийти, привітатися з тими ірпінчанами, хто вже чекає гарячого чаю і підзарядки телефонів, і дати команду вмикати генератор…

«Друга спроба» з домашньою твариною. Біля двох тижнів під ногами плутається якась кішка… Бігає – та й бігає, не до неї… Та коли з’являються врешті хвилини відпочинку, раптом наводжу на неї різкість. У мене на руках опиняється найласкавіше створіння, ще й білявка з голубими очима… Вона перевертає мені серце – і я офіційно оголошую, що вона тепер моя. З тих пір киця майже всюди мене супроводжує, гріється на сонечку на моєму місці читання Біблії, на верхньому поверсі, а ввечері вірно чекає мене на ліжку, щоби хоч трошки зігріти вночі… Пізніше, коли вже в Ірпені стає врешті тихо, люди, які, виїжджаючи, мовчки кинули її, навіть нікому не доручивши, повертаються в Ірпінь і приходять до церкви по гуманітарну допомогу. На території вони зустрічають мого чоловіка з кицею… «Раді, що вона потрапила у гарні руки» – певно, не без суму ледве витискають із себе... 

Врешті настає момент, коли ти зробив усе, що було потрібно. Усвідомлення цього таке саме чітке, як і розуміння, що ти мав лишатися тут, посеред вибухів, не зважаючи ні на що. Евакуювати решту довелося б хіба «в наручниках», бо усі, хто хотів, – виїхали. А наші діти, яких раніше відправили подалі від вибухів зі сторонніми людьми, потребують уже батьківської допомоги. Тому попри страхи проходження «евакуаційного шляху» в найстрашніші хвилини, коли йде вже жорстка зачистка міста від загарбників, а мінометні обстріли не вщухають ні на хвилину, їду до дітей… Перший досвід гучної, вголос, сильної молитви протягом 15 хвилин, поки не опинилася у відносній безпеці, на трасі до Києва (хоча і її обстрілюють, тому проїжджаємо повз воронки праворуч і ліворуч, які ще димлять…

Досвід міст, які не пережили навіть часткову окупацію чи серйозне бомбардування… Потрапляючи у Вінницю, стикаюся з наче іншим світом… Нереально незвично, що працюють магазини, кафе, ресторани, де люди відпочивають… Що однокласники, з якими є час зустрітися, жаліються, яка ж проклята ця війна, що через неї на цілий тиждень затримали доставку нового холодильника! Деякі деталі цього досвіду навіть не хочеться озвучувати… Незрозуміло, й інколи трохи гидко… Але намагаюся увійти в їхню картинку війни і надто сильно не засуджувати… Свідкую про служіння нашої церкви під час бойових дій братам і сестрам, яким це цікаво. Цікаво, на жаль, не всім…

Опиняючись врешті на спокійній території, починаю аналізувати все, що Господь дав пережити. Скільки страху побачила в людях, і якими слабкими цей страх їх робив, навіть віруючих!.. Люди ставали нездатними допомогти навіть собі, що вже казати про інших!.. 

А переживши це, чи навіть не переживши, як ті, хто проживає на відносно безпечних територіях, люди раптом починають ненавидіти… Це помічаю масово, серед усіх рівнів української спільноти, зокрема й християнської, і що найстрашніше – наче відродженої. 

І розумію, наскільки важливо – життєво важливо в таких умовах!  – не піддаватися руйнівним емоціям.

Просто жити вірою та надією. Впевненістю у Тому, Кому ти довірив колись своє життя… 

Впевненістю, що все, через що Він тебе потім провадить – не випадково. Не безцільно.  Не дарма. 

Він просто НАДТО нас любить, щоби лишити без випробовувань.

Без навчання, іноді й на межі…

Без екзаменів після…

 

1. S. Виписала собі 30 речей, які я зробила за півроку війни вперше, і за що вдячна Богові. Але то вже буде інша історія…